Гаррi Поттер i фiлософський камiнь - Джоан Роулінг
— Ти вже прокинувся? — знову підійшла до дверей тітка.
— Майже, — відповів Гаррі.
— Давай, ворушись, треба за беконом подивитися. Пильнуй, щоб не згорів, — на Дадликові іменини все має бути ідеальним.
Гаррі застогнав.
— Що ти сказав? — гаркнула за дверима тітка.
— Нічого, нічого…
День народження Дадлі — як він міг забути? Гаррі поволеньки виліз із ліжка й почав шукати шкарпетки. Знайшов їх під ліжком і, скинувши павука, натягнув на ноги. Гаррі звик до павуків, бо їх було повно в комірчині під сходами, а саме там він і спав.
Одягнувшись, пішов через коридор на кухню. Увесь стіл був завалений дарунками. Дадлі, здається, матиме, як і хотів, новий комп'ютер, уже не кажучи про другий телевізор та спортивний велосипед. Гаррі не розумів, навіщо Дадлі велосипед, адже його двоюрідний брат був товстунцем і не любив рухатися, хіба що, звісно, штурхав кого-небудь. Найдужче він полюбляв штурхати Гаррі, проте рідко коли наздоганяв його — Гаррі був на диво спритний.
Можливо, тому що жив у темній комірчині, Гаррі, як на свій вік, завжди був малим і миршавим. Але він видавався ще меншим і худішим, ніж насправді, бо щоразу мусив доношувати старий одяг Дадлі, а той був десь учетверо ширший від нього. Гаррі мав худе обличчя, гострі коліна, чорне волосся і ясно-зелені очі. Він носив круглі, обмотані скотчем окуляри, бо Дадлі часто ламав їх, луплячи його по носі. Єдине, що подобалося Гаррі у власному вигляді, — тонесенький шрам на чолі у формі блискавки. Він мав його, скільки себе пам'ятав, і першим його запитанням до тітки Петунії було, звідки той шрам узявся.
— З автомобільної аварії, коли загинули твої батьки, — відповіла вона. — І не питай більше нічого.
Не питай нічого — таким було найперше правило розміреного життя родини Дурслі.
Дядько Вернон увійшов до кухні, коли Гаррі перевертав бекон.
— Зачешися! — гримнув він замість ранкового вітання.
Приблизно раз на тиждень дядько Вернон відривав очі від газети й наказував Гаррі підстригтися. Гаррі стригся, мабуть, частіше, ніж усі разом хлопці з його класу, але це не допомагало, бо його волосся однаково стирчало на всі боки.
Гаррі вже смажив яйця, коли в кухні з'явився Дадлі разом із матір'ю. Дадлі був дуже схожий на дядька Вернона. Він мав широке рожеве обличчя, коротесеньку шию, маленькі водянисті синюваті очка й густе біляве волосся, що гладенько лежало на жирній і круглій голові. Тітка Петунія часто казала, що Дадлі — викапане янголятко, а Гаррі не раз приказував, що Дадлі — порося в перуці.
Гаррі поклав на стіл тарілки з яєшнею та беконом, і це далося йому нелегко, бо на столі було обмаль місця. Дадлі тим часом порахував подарунки й одразу нахнюпився.
— Тридцять шість, — сказав він, дивлячись на батьків. — На два менше, ніж торік.
— Синку, ти ж не побачив дарунка від тітоньки Мардж, ось він, під великим пакунком від мамусі й татуся.
— Ну, добре, тридцять сім, — налився кров'ю Дадлі.
Гаррі відчув, що в Дадлі от-от почнеться істерика, тому швиденько наминав бекон, остерігаючись, що його братик перекине стола.
Тітка Петунія, мабуть, також відчула небезпеку, бо швиденько проказала:
— А сьогодні ми купимо тобі ще два даруночки. Що скажеш, золотце? Ще два даруночки. Гаразд?
Дадлі замислився. Ох і важкі ж думки! Зрештою поволі вимовив:
— Тож я матиму тридцять… тридцять…
— Тридцять дев'ять, солоденький мій! — підказала тітка Петунія.
— Ух! — важко упав на стілець Дадлі і схопив найближчий пакунок. — Гаразд.
— Малий шибеник знає собі ціну, як і його батько, — реготнув дядько Вернон, скуйовдивши синові волосся. — Молодчина, Дадлі!
Задзвонив телефон, і тітка Петунія вийшла з кухні, а Гаррі з дядьком Верноном стежили, як Дадлі розпаковував спортивний велосипед, кіноапарат, літак з дистанційним керуванням, шістнадцять нових комп'ютерних ігор і відеомагнітофон. Він саме здирав папір із золотого наручного годинника, коли повернулася з телефоном тітка Петунія — вже сердита і розтривожена.
— Погані новини, Верноне, — простогнала вона. — Місіс Фіґ зламала ногу. Вона не зможе його взяти. — Тітка кивнула головою на Гаррі.
Дадлі нажахано роззявив рота, а в Гаррі тьохнуло серце. Щороку на день народження Дадлі батьки цілісінький день водили сина і його приятеля по розважальних парках, "макдональдсах" і кінотеатрах. А Гаррі щороку лишався з місіс Фіґ, недоумкуватою старою, що жила за два квартали. Гаррі ненавидів її дім. Він до самого даху просмер-дівся капустою, а місіс Фіґ примушувала його розглядати фотографії усіх котів, які в неї колись були.
— І що тепер? — люто подивилася на Гаррі тітка Петунія, немов він спланував такий підступ.
Гаррі розумів, що негарно радіти з приводу зламаної ноги місіс Фіґ, але стриматися було важко, бо він збагнув, що тепер лише через рік знову побачить знімки Мурчика, Білосніжки, Ла-поньки і Марсика.
— Можна подзвонити до Мардж, — запропонував дядько Вернон.
— Не мели дурниць, Вернене, вона цього хлопця терпіти не може.
Дурслі часто розмовляли про Гаррі так, ніби його й близько не було або ніби він був бридким слимаком і не міг розуміти їхньої мови.
— А та, як її там, твоя товаришка Івон?
— Відпочиває на Майорці, — відрубала тітка Петунія.
— Можна лишити мене тут, — з надією мовив Гаррі (він міг би нарешті дивитися по телевізору все, що захоче, а може, й погрався б Дадловим комп'ютером).
Тітка Петунія немов цитрину проковтнула.
— Щоб ти загидив увесь будинок? — гаркнула вона.
— Я нічого не зроблю, — сказав Гаррі, але його ніхто не слухав.
— Гадаю, ми візьмемо його до зоопарку, — протяжно мовила тітка Петунія, — …і залишимо там у машині…
— Машина ще новісінька, а ти кажеш "залишимо"?
Дадлі зайшовся голосним плачем. Власне, то був не плач, він уже кілька років по-справжньому й не плакав, але знав, що досить йому скривитися і заскиглити, як мати зробить усе, що йому заманеться.
— Не плач, любий Дадичку, мамуся не дозволить йому зіпсувати твоє свято! — залементувала вона, пригортаючи сина.
— Я… не хочу… щоб… він… ї-ї-їхав! — верещав Дадлі в паузах між удаваними риданнями. — Він завжди все пс…псує! — огидно вишкірився він на Гаррі, визираючи з-під маминих рук, і саме тоді хтось подзвонив у двері.
— О Боже, вони вже тут! — вигукнула тітка Петунія, і за мить разом зі своєю мамою з'явився Пірс Полкіс, найкращий приятель Дадлі. Пірс був кістлявим хлопчиком зі щурячим обличчям. Здебільшого саме він тримав ззаду за руки тих дітей,
