Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

Ячмінь — як ліс, де там косою, — хіба що добре вигостреною сокирою тільки й зрубаєш. А як почали коноплі осипатися, то страшно було, щоб голову не пробило — сім'я наче град падало. Чоловік тільки прибіжить додому, похапцем поїсть меду, нап'ється пива з ячменю — і знов до роботи. А води що за день з криниці виллє, то за ніч знову повно набереться. Нарешті набридла чоловікові ця робота, — взяв він відро та й викинув геть, узяв камінь і зі злістю жбурнув у криницю. А камінь за літо так нагрівся, що від нього аж вода загорілася.

— Ну, вода-то вже ніколи не загориться, — прошепотів Гедрюс.

— Ні, загориться! — знову заперечила Расуте. — Я сама у вогонь воду лила й бачила.

— Горіла, — підтвердив лікар. — Блакитним полум'ям палахкотіла, тоді пішов білий дим і вигоріла не лише криниця, а весь горб. На другу весну не зійшов ячмінь, пожухла гречка, а горобці виклювали коноплі. Тільки тепер збагнув чоловік, який він був багатий тоді: і пироги їв, і пиво пив, а меду було — хоч купайся у ньому.

— Ну? — каже, помовчавши трохи, лікар. — Де брехня, а де правда в цій казці?

— Все правда, — легенько зітхнувши, відповіла Расуте. — Тільки камінчика шкода.

Гедрюс з Вітукасом сказали б, що бджоли мед відрами ніколи не носять… Хотіли запитати, як це той чоловік приніс лома, коли його ногу камінь придавив? Та вже не хотіли такої гарної казки руйнувати і думали, — що ж у ній правда?

Дядечко лікар лукаво посміхався і, не діждавшись відповіді, сказав:

— Правда тут така ж велика, як і той камінь. Без лома її й не підіймеш… Добре, що чоловік криницю викопав, воду тягав, ниву поливав, але, шукаючи черв'яка, він забув радіти з того, що знайшов. Зрозуміли? Ось Вітукас був здоровий, міг бігати в лузі, у лісі. Міг на ковзанах кататися, а він узяв та й підсунув ногу під колеса — нічого робити було.

— Я ще одужаю, — обізвався Вітукас.

— Одужаєш, — погодився лікар. — Та дивіться мені, щоб усі закутки в лісі та в лузі оббігали, щоб знали, де проліски, а де малина та гриби ростуть. І щоб не плакались: «Ох, як мені нудно жити…»

Вигадка в казці значно більше сподобалася слухачам, ніж бувальщина, про яку говорив лікар. Відчувши це, дядечко Напаліс махнув рукою, поплескав ніжно по щічці Расуте і пішов із палати.

Минув тиждень, і Расуте поїхала додому. Перед її від'їздом Гедрюс намацав її маленьку ручку, сказав: «До побачення»,-— і, обійнявши, поцілував у мокру від сліз щічку. Мама втішала Расуте — через кілька днів лікар розв'яже очі Гедрюсові і він знову все бачитиме і ходитиме сам по двору.

«Ох, якби дні справді були днями», — думав Гедрюс. Сидів би він годинами де-небудь у лісі і дивився б на мурашник, як там мурашки при зустрічах вітаються, торкаючись вусиками одна одної, як виносять лялечок на сонечко і як усі гуртом перемагають ворога, в сто разів дужчого за них. Гедрюс міг би рибу вудити, читати, з котенятами бавитися або дивитись, як ластівки мурують собі гніздечко.

Коли б він мав відкриті очі, то ті кілька днів промайнули б, ніби чудесний розфарбований поїзд, у кожному вагончику якого є щось нове і неждане. Та тепер йому випали чорні і довгі-предовгі ночі без місяця, без зірок і без світлячків у траві.

Тепер і Гедрюс уві сні часто бачив гномів. Мандрував з ними по лісу і заспівував бадьорий марш їхнього ватажка Лемтуріса:

Лівою-правою, лівою-правою! Швидко крокуємо з піснею славною. Папороть, шишки і навіть пеньок Наш не затримують впевнений крок!

Часом Вітукас, бувало, застогне, і сон розвіється.

— Гей! Зачекайте! Не тікайте, — гукав Гедрюс гномикам. — Нумо ще трохи побавимося…

Інколи вони слухались і ще з'являлися між мітлюгом та папороттю, Гедрюс доганяв їх і знову поринав у казку.

Хоч як довго тягліїся ці дні, вони зрештою минули, і Гедрюс побачив привітне обличчя із сивою борідкою, сестричку в білому халаті та хлопчика на милицях.

— Вітукас! — упізнав він хлопчика, хоч досі жодного разу його не бачив.

Але Гедрюс усе бачив крізь якийсь туман, і лікар сказав, що йому доведеться деякий час носити окуляри.

До школи Гедрюс пішов лише в останній день навчального року. Про пожежу і про те, як він порятував сестричку, знали всі учні — від першого до восьмого класу. Тому й дивилися на нього з пошаною і заздрістю.

— Шу-шу-шу… Це той хлопчик, що мало не згорів, — перешіптувалися дівчатка з інших класів.

— Котрий? Котрий?

— Та отой, що в окулярах.

— Дивись… Такий малий, а який сміливий.

Із усіх слів Гедрюсові найбільше подобалося слово «сміливий». Він ще пряміше виструнчувався, а коли вітався зі своїми друзями, то тряс їх за плечі, давав подивитись крізь окуляри і показував шрами від опіку на руках та щоці…

— Дурниці!.. — запевняв він, як то й личило сміливцеві. — Раніше — ото були рани! Чуприна і та була обсмалена.

А в кишеньці нового піджака, якраз біля лацкана, сидів Лемтуріс і нашіптував: «Гедрюсе, не задавайся! Гедрюсе, не задирай носа!»

Але як тут не задереш, коли побіля тебе стільки шанувальників і всі захоплено дивляться на твої окуляри і хочуть довідатися про всі подробиці подвигу.

Про що не встиг розповісти сам Гедрюс, розповів його сусіда