Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

Нічого доброго поява молодого Гржибовського не віщувала…

Прощавай, училище!

Одного разу замість математика до нас у клас зайшов Валеріан Дмитрович Лазарєв. Він привітався, протер хусточкою пенсне і, горблячись, закрокував од вікна до грубки. Він завжди любив, перш ніж почати урок, мовчки, немовби зосереджуючи думки, пройтись по класу.

Раптом Лазарєв зупинився, окинув нас стомленим, неуважним поглядом і сказав:

— Будемо прощатися, хлопчики. Жили ми з вами славно, не сварилися, а ось настав час розлучатися. Наше училище закривається, а вас переводять до гімназії. Добровільно вони туди не могли набрати учнів, то на такий крок зважилися… Зараз можете йти додому, уроків більше не буде, а в понеділок зводьте явитися до гімназії. Ви вже більше не учні вищепочаткового, а гімназисти.

Ми були приголомшені. Яка гімназія? Чому ми гімназисти? Надто вже несподіваною здалася нам ця звістка. У класі одразу стало напрочуд тихо. Перший порушив цю тишину веснянкуватий Сашко Бобир.

— Валеріане Дмитровичу, а наші вчителі, а ви — теж із нами? — вигукнув він із задньої парти, і ми, почувши його запитання, насторожилися.

Було видно, що Сашкове запитання пройняло Валеріана Дмитровича до живого.

— Ні, хлопчики, мені на спокій час. З паном Петлюрою у нас різні шляхи. Я тій гімназії ні до чого, — криво посміхнувшись, відповів Лазарєв і, присівши біля столу, заходився безцільно перегортати класний журнал.

Тоді ми позіскакували з-за парт і оточили столик, за яким сидів Лазарєв.

Валеріан Дмитрович мовчав. Ми бачили, що він розстроєний, що йому тяжко розмовляти з нами, але все ж ми почали приставати до нього з запитаннями. Сашко Бобир питав Лазарєва, чи будемо ми носити форму, Куниця — якою мовою нас навчатимуть у гімназії; кожний намагався вивідати у Валеріана Дмитровича найголовніше й найцікавіше.

Особливо хотілося нам довідатися, чому Лазарєв не хоче переходити до гімназії. І коли ми його роз'ятрили вкрай, він підвівся з стільця, ще раз повільно протер пенсне й сказав:

— Я й сам не хочу кидати вас у середині навчального року, та що ж вдієш? — Помовчавши трохи, він додав: — Найголовніше, хлопчики, в тому, що вони набирають у гімназію своїх учителів-націоналістів, а я їм непридатний.

— Чому, — здивовано вигукнув Куниця.

— Я, хлопці, не вмію нацьковувати людей однієї нації на людей іншої, як того хотілося б петлюрівцям. Мені байдуже: поляк, єврей, українець чи росіянин мій знайомий, — аби в нього душа була хороша, справжня. Я завжди вважав і вважаю, що не можна вирішувати долю України у відриві від майбутнього народів Росії… І ніколи вони мені не подарують того, що я перший з учителів розповідав вам правду про Леніна, про революцію, про Радянську владу…

Невесело розходилися ми того дня по домівках. Шкода було кидати назавжди наше старе училище. Ніхто не знав, що нас жде в гімназії, які там будуть порядки, які вчителі.

— Це все Петлюра вигадав! — з люттю сказав Куниця, коли ми з ним спускалися Старим бульваром до річки. — От холера, бодай би він подавився!

Я мовчав. Що й казати, нікому не хотілося розлучатися із старим училищем. Та й як ми будемо вчитися разом з гімназистами?

Ще від старого режиму зберігалися в них сірі шинелі з петлицями на комірі, сині мундири й формені кашкети із срібними пальмовими гілочками на околиші.

А коли прийшли петлюрівці, багато хто з гімназистів, особливо ті, що позаписувалися в бойскаути, замість пальмових гілочок стали носити на кашкетах петлюрівські герби — золочені, блискучі тризубці. Іноді під тризубці вони підкладали шовкові жовто-блакитні стрічечки.

Ми здавна ненавиділи цих паничів у формених синіх мундирах з білими ґудзиками і, ледве побачивши їх, починали гукати на все горло:

— Синя гов'ядина! Синя гов'ядина!

Гімназисти теж були мастаками дражнитися.

На мідних пряжках у нас були викарбувані букви «ВНУ», що означало «Высшеначальное училище». Звідси й пішло — побачать гімназисти вищепочатківців та й ну гукати:

— Внучки! Внучки!

Та й лупцювали ж їх за це наші зарічанські хлопці! То плетеними нагаями, то складеними вдвоє резиновими трубками. А маленькі хлопчаки стріляли в гімназистів з рогаток зеленими сливами, камінцями, квасолею.

Шкода тільки, що до нас на Заріччя, де мешкала переважно біднота, гімназисти рідко зазирали.

Здебільшого вони жили на головних вулицях міста: на Київській, Житомирській, за бульварами, а багато хто з них і біля самої гімназії.

Настав понеділок. Ох, та й не хотілося того ясного, сонячного ранку вперше йти в незнайому, чужу гімназію!

Ще здалека, з балкона, коли ми з Петьком Маремухою та Куницею переходили майдан, хтось із гімназистів гукнув до нас:

— Гей, ви, мамалижники, пани цибульські! А вошей своїх на Заріччі залишили?

Ми промовчали. Похмурі, насуплені, зайшли ми в темний, холодний вестибюль гімназії. Того дня у нас, у новаків, ніяких занять не було. Діловод в учительській записав усіх у велику книгу, а тоді сказав:

— Тепер підождіть у коридорі, незабаром прийде пан директор.

А директор засів у своєму кабінеті й довго до нас не виходив.

Ми тинялися по склепистих коридорах, з'їжджали вниз по гладких поручнях сходів, а потім забрели в актовий зал. Там, у величезному порожньому залі, горбатий гімназичний сторож Никифор знімав із стін портрети російських письменників.

Багато років на пофарбованих жовтою олійною фарбою стінах актового залу висіли портрети російських письменників. Пушкін, Крилов, Чехов, Писемський, Тургенєв, Лермонтов, Державін — усі вони красувалися в золочених рамах під ліпними карнизами залу. І всіх їх цього понеділка зняли із стін.

Замість письменників, — за розпорядженням директора, — Никифор заходився вставляти під скло петлюрівських міністрів, але міністрів виявилося більше, ніж письменників — дев'ятнадцятеро. Золочених рам для них не вистачало. Тоді Никифор постояв, почухав потилицю й почвалав до кабінету природознавства. Він притяг звідти цілу пачку засклених малюнків різних звірів і тварин.

Та ледве він узявся потрошити ці малюнки, як до актового залу вбіг розлючений учитель природознавства Полов'ян.

Природознавець зчинив такий галас, що ми думали — він уб'є горбатого Никифора. Полов'ян бігав навколо драбини й кричав:

— Що ти вигадав, недолюдку? Та ти збожеволів! Я не дам свого мурахоїда! Це ж блюзнірство! Такий мурахоїд на все місто був один.

А Никифор тільки огризнувся:

— Та відчепіться, пане вчителю, чого ви тутечки галас зняли? Ідіть до директора.

Покрутившись в актовому залі, Полов'ян побіг скаржитися директорові, але той тільки похвалив горбатого Никифора за його вигадку.

Сторож, хитро посміхаючись, став видирати з маленьких, вишневого кольору рамок левів, тигрів, носорогів, а з ними й Полов'янового мурахоїда.

— Ну, ти, недолюдку,