Ірка Хортиця — надніпрянська відьма - Ілона Волинська

— Де? — розгублено перепитала Ірка.

— На різдвяній службі в церкві, — хлопець починав потроху дратуватись.

Дівчата вкотре перезирнулись:

— Так, проїхали, — сказала Ірка. — А інші способи є?

— Я навіть не знаю, — пирхнув хлопець. — Ну, нахиляйтесь, чи що.

— Навіщо? — знову перепитала Ірка.

— Потім! — закричав хлопець. — Швидко нахилилися, обхопили руками коліна, подивились собі між ноги й сідничками вперед — кроком руш! — і, не озираючись, він почимчикував до воріт.

Якусь мить Ірка проводжала його поглядом, потім нахилилася — натруджений поперек зарипів, як у старої бабусі, — обхопила руками коліна й, дивлячись собі проміж ніг, незграбно рушила до воріт. Поруч такою самою каракатицею зачовгала Тетянка, намагаючись не випускати з поля зору перекинуту догори ногами постать їхнього провідника.

Хлопець попрямував до воріт, потім зупинився й повернувся назад, намагаючись підлаштуватись під повільні кроки дівчат.

І хоча висіти вниз головою й водночас крокувати було доволі складно, Ірка все-таки помітила, що їхній провідник почав стривожено роззиратися навсібіч.

— Давайте швидше, а то може бути запізно, — зненацька наказав він, і в його голосі залунав непідробний страх.

— Для чого запізно? — пропихтіла Ірка, поглядаючи, як велика крапля поту падає з її носа й вибиває крихітну мокру ямку в пиляці стежки.

— Для всього, — відрізав хлопець, — Ворушіться!

Підстьобнуті його непідробним переляком, дівчата заквапились. Ірка вже майже увійшла у ворота. Вона чула, як їхній провідник із полегшенням зітхнув…

І цієї миті у каплиці глухо забамкав дзвін. Стулки з глухим брязкотом зачинились, садонувши Ірку під зад і, наче шайбу, вибиваючи її знову на територію цвинтаря.

— Що таке?! — закричала Ірка, зводячись на рівні ноги.

— Нічого, — безнадійно відповів хлопець. — Північ. Ми не встигли. Зараз наші підійдуть.

Розділ 7

День третій, мертвецький

Ірка дивилась і розуміла: творці всіляких фільмів жахів насправді ніколи не бачили цвинтаря ожилих мерців. Бо насправді все було зовсім не так, як у кіно! Хрести не гойдалися, не тріскалась земля, і з неї не вилазили напіврозкладені руки й не торохтіли суглобами кістяки…

Просто біля шести могил почали повільно згущатися сірі тіні. Вони робилися ще густішими й набували людської подоби — і ось уже шестеро міцних чолов’яг незворушно крокують до трійці, що притислася до воріт.

На перший погляд, ніби звичайнісінькі собі чоловіки. Але троє з них вбрані в сучасні чорні костюми. А решта… Один — у прадавньому сюртуку, інший — у мундирі, схожому на жандармський, а третій — у довгій вільній сорочці до п’ят. Ірка згадала, що така сорочка називається саваном. Але всіх шістьох об’єднувало відчуття неможливого, нелюдського жаху, що хвилею бігло перед ними. Ця хвиля добігла й до дівчат, накрила їх, вичавлюючи крижаний піт і змушуючи серця калатати з неймовірною швидкістю.

— Ви… Ви не хвилюйтесь, дівчатка, — пробелькотів їхній супутник і було чутно, як тихо зацокотіли його зуби. — Усе буде добре. Я… Я вам допоможу, — і він зробив крок уперед, назустріч мерцям, що наближались.

Усі шестеро раптом зупинились. Ватажок — сивуватий чоловік — зацікавлено схилив голову, розглядаючи несподіваного захисника.

Хлопець стояв перед ним, випнувши груди, наче безпомічне курча. Ірка бачила, як у нього часто й дрібно, ну зовсім як у мультиках, тремтять коліна. Але він стояв. Стояв!

— Відійди, хлопче, — тихо й довірчо попросив сивуватий. — Ми не до тебе. Ми до відьом.

— Не відійду, — хотів сказати хлопець, але тільки пискнув щось невиразне. Потім прокашлявся й закінчив: — Ви хочете їх скривдити, — у голосі захисника відьмочок лунала надія, що його зараз же переконають у тому, що мерці зовсім не збираються кривдити дівчаток, які заблукали на їхньому цвинтарі, мовляв, вони просто хочуть подарувати їм по букетику зі своїх могилок.

Але хлопця ніхто не переконував. Сивуватий лише згідно кивнув, а високий голомозий амбал із кулаками, що не влазили в рукави костюма, проґелґотів:

— Звичайно скривдимо. Скільки мочі буде.

— Тоді я залишаюся! — вигукнув хлопець і безпомічно виставив перед собою кулаки.

— Сам захотів, — кивнув сивуватий.

Його обличчя здригнулось, попливло, рот обернувся на широку щілину, і з нього визирнули довгі жовті зуби, а на пальцях металево зблиснули криві пазурі. Голосно заревівши, мрець навис над хлопцем.

Той присів навпочіпки, придушено крекнув і раптом, мов переляканий заєць, дав драла. І зник за найближчим обеліском. Дружно розреготавшись, страшна шістка виставила пазурі й неквапом рушила до застиглих від жаху дівчаток.

З-за найближчого пам’ятника раптом визирнула бліда фізіономія до смерті переляканого хлопця:

— Біжіть до каплиці! — крикнув він. — Святе місце!

— Побігли! — штурхнувши Тетянку праворуч, Ірка натомість кинулась ліворуч. Розділившись, подруги вкотре помчали цвинтарем, вже майже звично перескакуючи через знайомі могилки. На черговому стрибку Ірка перечепилася через низеньку залізну огорожу, упала й боляче забила коліно. Позаду пролунало переможне виття. Мерці теж розділились — одна трійця переслідували Ірку, а інша намагалася схопити Тетянку, — тож тепер Ірчині супротивники, нетерпляче поклацуючи щелепами, насувалась на свою жертву. Ірка підхопилась і, накульгуючи, помчала до каплиці.

Тетянка була вже на місці. Ірка бачила, як подруга щосили смикає двері, а ті лише погойдуються й глухо брязкають, сковані скобою замка. Глянувши на переслідувачів, Тетянка вихопила з кишені шпильку. З розмаху тицьнула собі в палець, скрикнула й миттю змазала кров’ю замкову щілину. Потім щось швидко забелькотіла. Правильно, замовляння на відкриття замка! Ірка побігла швидше.

— Не виходить! У мене не виходить! — у розпачі закричала Тетянка.

Переможне виття залунало шестиголосим хором — мерці бачили, що здобич уже не втече.

Ірка з ходу налетіла на подругу, вихопила в неї шпильку… Крапелька крові впала на замок.

— Не можна! — майже простогнав хтось позаду. — Із чарами у святе місце!

— А нічого його замикати! — огризнулась Ірка, зриваючи засув, з якого посипалась іржа.

— Але ж усе розкрадуть, — нещасним тоном пробелькотів їхній знайомий блідий хлопець і, розштовхуючи дівчат, першим убіг досередини каплиці.

Тетянка з Іркою поспішили за ним, зачиняючи стулки й засуваючи засув. Тетянка безсило притулилась до дверей.

— Темно, — пробелькотіла вона. — Треба свічку пошукати.

І цієї ж миті по всій каплиці спалахнули сотні свічок!

— Уже знайшли! — постать, що стояла біля вівтаря розвернулась, і на дівчат пильно глянув сивий мрець. Він докірливо похитав головою: — Вас же попереджали, дівчатка, що з чарами у святе місце не можна. Шлях відкриваєте…

— Для нас! — вікна бризнули уламками скла, й інші мерці полізли досередини.

Дівчатка були такі знесилені, що навіть не кричали. Вони почали відчайдушно смикати засув, намагаючись вирватись із каплиці, що стала для них пасткою. Але мерці були вже тут, зовсім поруч!