Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Питайте, питайте, Артеме! Що за передмови?

— От ви говорили, що ми перебуваємо тепер у велетенській печері… воно, звичайно, так і є, це я знаю. Але — звідки тут скіфи? І взагалі, які це скіфи, якщо вони вже не існують на землі понад дві тисячі років?

Іван Семенович усміхнувся. Він не бачив у темряві облич Артема й Ліди, але був певен, що вони запитливо дивляться на нього.

— Власне, перше таке питання треба було б поставити перед Дмитром Борисовичем, бо ж археологія — його галузь, — почав він.

— Археологія тут ні до чого, Іване Семеновичу, — озвався той. — Бачте, вона ніколи не мала справи з живими скіфами. А тут… Одне слово, я не міг би відповісти на запитання Артема, визнаю. Тому приєднуюся до його просьби: поділіться з нами, які у вас є припущення!

— Чи, може, все це нам сниться? — нерішуче додала Ліда.

Геолог похитав головою:

— Ні, не сниться. Я думаю, що ми й справді бачимо тут стародавніх скіфів, хоча, може… може, дещо законсервованих.

— Як ви сказали? Законсервованих? — запитали разом Артем і Ліда; Дмитро Борисович тільки вражено хмикнув. Дійсно, це звучало дуже дивно. Законсервовані скіфи… коли це не жарт, то принаймні цілком незрозуміло!

— Бачу, товариші, що ви за сьогодні наче розучилися розуміти жарти, — вів далі Іван Семенович. — Я сподівався, що ви хоч посміхнетеся, а ви, бачите, замість того якнайсерйозніше вражені. Ну, я поясню. Звісно, я не маю на увазі звичайні консерви. Я зовсім не хотів сказати, що хтось узяв і поклав скіфів у бляшанки, щоб зберегти їх до нашої появи тут. Ні, не так. Ви самі мали змогу переконатися, що наші нові знайомі далеко не такі мирні… І все ж — вони з певного погляду законсервовані!

— Іване Семеновичу, та годі загадок, — зауважив Дмитро Борисович. — У нас і так їх досить!

— Гаразд, говорю цілком ясно. Ми з вами спустилися під землю принаймні метрів на двісті-триста, поки нам не перетяв дорогу той великий завал. Так?

— Не менше.

— Потім трапилося оте з сірим газом. Через другий отвір ми потрапили до дивного лісу, звідки й почалися наші пригоди серед скіфів. Правильно?

— Цілком!

— Виходить, що той отвір був, так би мовити, вікном до світу стародавніх скіфів. Ми не користувалися з вами якоюсь фантастичною машиною часу і не могли, подолавши плин часу і опинитися у світі, який існував понад дві тисячі років тому. Втім, такий стародавній світ усе-таки оточує нас… І навіть дуже дається нам взнаки… Значить, він реальний. Тоді постає питання: де ж міститься цей світ чи та його частинка, яку ми бачимо? Очевидно, також під землею, теж у велетенській печері. Ми маємо тут, як я гадаю, велетенську підземну порожнину, відрізану з давніх-давен од земної поверхні.

— А як же скіфи?

— Щодо цього, я роблю дальші припущення. Був, мабуть, колись дуже-дуже давно такий період, коли цей підземний простір сполучався з земною поверхнею. Це єдине, що я можу припустити. Колись, знову-таки дуже давно, певне плем’я скіфів, рятуючись від якоїсь небезпеки, потрапило до цього простору. І лишилося тут, бо вихід назад, зворотний шлях тому племені загородив великий завал. Скіфи лишилися жити під землею. Вони, так би мовити, законсервувалися, бо втратили будь-які зв’язки з зовнішнім світом, який впливав би на них. І тепер ми випадково потрапили до цього племені. От і все, що я можу припустити, товариші!

— Але ж, Іване Семеновичу, науці відомо, що жодне плем’я скіфів, на якій би стадії розвитку воно не перебувало, від кочівників і до землеробів, ніколи не жило під землею, — зауважив Дмитро Борисович. — Скіфські племена — це ж були справжні, природжені степовики. Історія просто не може уявити собі скіфське плем’я, відірване від його степових звичаїв. Ніколи жодне з скіфських племен не тільки не жило під землею, а й не користувалося взагалі будь-якими печерами, — категорично заперечив археолог на закінчення.

Іван Семенович незворушно вислухав його і відповів:

— Ви не так, мабуть, зрозуміли мене, Дмитре Борисовичу. Я ж зовсім не кажу, що якісь скіфські племена віддавали перевагу життю під землею і тому одне з них з доброї волі переселилося до печери. Ні, не про це мова. Я підкреслюю: одне з скіфських племен врятувалося тут від якоїсь великої небезпеки… ну, від численного ворога, наприклад. Ймовірно це?

— Звісно, припустити можна, — неохоче погодився археолог.

— Добре. І цілком випадково це плем’я, рятуючись, опинилося перед величезним отвором у землі. Скажіть, могло воно спробувати сховатися там від ворогів?

— Могло…

— Плем’я пройшло далі під землею, бо воно потрапило до велетенського підземного простору… до якого, між іншим, зовсім не треба було, гадаю, діставатися нашим заплутаним шляхом. Ні, тоді шлях, мабуть, був дуже короткий. Інакше скіфи-степовики не пішли б ним… Ну, а далі вже зрозуміло. Повторюю, несподіваний завал відрізав їм шлях назад. І скіфи лишилися жити під землею. Не тому, що хотіли цього, Дмитре Борисовичу, а тому, що так сталося. І от, відрізані від будь-яких сторонніх впливів, скіфи зберегли досі всі звичаї, побут, лад — що ми й бачимо. Таке моє припущення.

Всі мовчали. Справді, це було єдине пояснення, хоч і досить фантастичне. Підземний простір, відрізаний од земної поверхні… Велике плем’я скіфів, що зайшло сюди навіть із своїми рабами… і лишилося жити тут, бо не мало звідси виходу…

— Але яких же тоді розмірів має бути цей підземний простір, що справляє враження цілої країни? — запитав далі сам себе Іван Семенович. І тут-таки відповів: — Очевидно, він вимірюється десятками, якщо не сотнями кілометрів. Що ж, наука знає дещо подібне. Правда, значно менші зразки підземних порожнин, але… тепер ми маємо оце незрівнянне явище в