Щоденник Миколки Синицина - Микола Миколайович Носов

Незабаром машина завернула у ворота лікарні й зупинилася біля під'їзду. Два санітари відчинили дверці і стали витягати з машини ноші. Толя хотів схопитися на ноги, але санітар суворо сказав:

— Лежи, лежи сумирненько!

І вони понесли Толю у лікарню. Толі, проте, хотілося бачити, куди це його несуть, і, замість того щоб спокійно лежати, він сидів на ношах і крутив на всі боки головою.

— І що за хлопець трапився такий упертий! — бурчав санітар, що йшов позаду. — Йому кажуть — лежи, а він як іванець-киванець.

Пройшовши коридором лікарні, санітари внесли Толю до великої світлої кімнати з білими стінами і високою стелею. Тут, як і в коридорі, пахло йодом, карболкою та іншими медикаментами. Санітар легко схопив Толю під пахви і поклав на високе тверде ліжко, застелене холодною цератою.

— Лежи тут. Зараз лікар прийде, — сказав санітар тихо і чомусь посварився на Толю пальцем.

Толя залишився лежати. Йому було страшно. Лікар чомусь довго не приходив. Толі вже здавалося, що про нього всі забули, але через деякий час двері відчинились і ввійшов лікар разом з медичною сестрою.

Лікар був старенький і весь білий: у чистому білому халаті, в білому ковпаку на голові, з білими сивими бровами, а на носі окуляри. Він любив говорити слово «ну», звертався до Толі на «ви» і називав його козаком:

— Ну, козаче, як же це ви під машину потрапили?

Не чекаючи на Толину відповідь, він уставив собі у вуха дві тоненькі гумові рурочки і приклав Толі до грудей якусь круглу металеву штучку.

— Ну, прошу вас дихати, козаче. Так… дихайте глибше… ще дихайте… — примовляв він, прикладаючи металеву штучку до грудей то з правого боку, то з лівого.

Потім підніс Толі до носа палець:

— А тепер попрошу вас дивитись на кінчик мого пальця.

І почав водити пальцем у різні боки.

Толя водив очима то праворуч, то ліворуч, то вгору, то вниз, старанно стежачи за пальцем лікаря.

Після цього лікар обмацав Толю з усіх боків, постукав по колінах гумовим молоточком з блискучою металевою ручкою і, звернувшись до медичної сестри, запитав:

— У вас усе готове, Серафимо Андріївно?

— Усе готове, — обізвалась вона.

— Ну, тоді починайте, — наказав лікар.

«Батечку мій! Що це вона починатиме?» — подумав Толя. Від страху в нього закружляли в очах оранжеві кола й похололо всередині.

— Не треба мені робити укол! — став благати він. — Я більше не буду!

— Дурненький! Хто тобі сказав, що я робитиму укол? Я зовсім не буду.

З усмішкою Серафима Андріївна підійшла до Толі, ховаючи за спиною шприц, який тримала в руці. Вільною рукою вона перевернула Толю на бік і ніби жартома ущипнула пальцями за спину.

— Ой! — заверещав Толя, відчувши, як голка шприца вп'ялася в його тіло.

— Тихше, голубчику, тихше! Усе вже! Не кричи! Адже ж не боляче!

— Атож, не боляче, — плаксиво відповів Толя.

— Тепер нехай він полежить з півгодинки, і можете відіслати його додому. Тільки не забудьте йому помастити йодом ранку на лобі, — сказав лікар і вийшов з кімнати.

Серафима Андріївна помастила Толі садно на лобі йодом, потім присіла до столу й стала щось писати в зошиті.

— Як же тебе хоч звати? — запитала вона.

Толя хотів сказати, що його звуть Толя, але чомусь сказав, що його ім'я Славко, а коли Серафима Андріївна запитала, як його прізвище, замість того щоб сказати Клюквін, відповів, що його прізвище Огоньков, тобто назвав ім'я й прізвище свого приятеля Славка Огонькова, до якого ішов уранці, коли кішка йому перебігла дорогу.

— Гарне у тебе прізвище, — сказала Серафима Андріївна, записуючи ім'я та прізвище Славка Огонькова в зошит. — А де ж ти живеш?

Замість того щоб сказати, що він живе на Дем'яновськіїй, будинок 10, квартира 16, Толя сказав, що живе на Ломоносовській, будинок 14, квартира 31, тобто знову-таки дав адресу не свою, а цього самого Славка Огонькова.

Згодом Толя і сам не міг пояснити, навіщо він збрехав. Очевидно, він пригадав у цю мить, як ніхто йому не повірив у будинкоуправлінні, коли він казав правду, ну, а якщо ніхто не вірить, то чого ж йому старатися! До того ж він дуже боявся, коли б із лікарні не повідомили матір про все, що трапилось.

Таким чином, Толя діяв точно, як той хлопчик, про якого чув у будинкоуправлінні. Якби він не чув про цього хлопчика, йому б і на думку не спало називатися чужим ім'ям і давати чужу адресу, та оскільки він чув, йому тут же й спало все це на думку.

— Ломоносовська вулиця — це не близько, — сказала Серафима Андріївна. — У вас вдома є телефон?

У Толі вдома телефону не було, але він пригадав, що на квартирі у Славка телефон був, і тому сказав, що телефон є.

— А який номер? — запитала Серафима Андріївна.

— Номер, номер… — забурмотів Толя, щосили зморщуючи лоба. — Номера не пам'ятаю.

— Як це ти свого номера телефону не пам'ятаєш? — усміхнулася Серафима Андріївна. — Видно, так злякався, коли під машину потрапив, що й номер забув. Ну, нічого, я зараз подивлюсь у довіднику.

— А навіщо ви хочете по телефону дзвонити? — злякано спитав Толя.

— Треба ж сказати твоїй мамі, щоб прийшла по тебе. Я б сама відвела тебе додому, але мені не можна відлучитися з роботи.

— Ніби я сам не знайду дороги додому! — сказав Толя. — Навіщо мене ще відводити?

— Ні, голубчику, тебе самого я не можу відпустити. Що як ти знову потрапиш під машину!

Серафима Андріївна стала гортати телефонну книгу.

— Ось, — оказала вона, відшукавши потрібну сторінку. — Огоньков, Ломоносовська вулиця, будинок чотирнадцять, квартира тридцять один.

Вона простягнула руку до телефонного апарата, зняла трубку і стала набирати номер. Толя з тривогою стежив за її діями і чекав, що з усього цього вийде. Єдина його надія була на те, що у Славка не буде нікого вдома. Проте надія ця виявилася марною. За півхвилини Серафима Андріївна вже розмовляла зі Славковою мамою.

— Алло! Це громадянка Огонькова? — кричала вона в трубку. — До вас говорять із лікарні. Вам треба прийти по сина. Так, так, по сина, по Славка… Що з ним?.. Та з ним нічого. Він лежить тут… Та ви не хвилюйтеся. З ним нічого, слово честі, нічого… Ну, а лежить тому, що