Слід веде до моря - Володимир Кирилович Малик
Він теж, як і Сергій, заїкався.
— Б-бачили героя? — хмикнув Сергій. — Йому п-подавай океан! А цікаво, хто ж то волав, як недорізане п-порося, просячи порятунку? Забув?.. Чи, може, ти вважаєш, що в океані п-приємніше втопитися, ніж у Дніпровському морі? По-моєму, однаково — чи в лоб чи по лобі!
Сергій розійшовся і вже навіть перестав заїкатися. Давня неприязнь до Хвостенка спалахнула в ньому з новою силою.
Хвостенко хотів щось відповісти, але Юрко припинив їхню суперечку.
— Годі вам! Знайшли де сваритися! Краще давайте подумаємо гуртом, що робити, далі.
— А що тут надумаєш? — спитала Марта, здригаючись від холоду. — Ми всі промокли до кісток. Коли б де-небудь пересушитися.
— Справді, непогано було б розвести багаття, — вставив Хвостенко.
— А гарячої печі не хочеш? — буркнув Сергій.
— Ну, чого ви?! Я серйозно, — Юрко осудливо глянув на свого невитриманого друга. — Не ночувати ж нам на цьому березі. Може, поблизу де є село або пристань… Обсушилися б і переспали ніч у теплому приміщенні.
— А що — це думка! — схопився на ноги Сергій, — Адже й справді, ми ж потрапили не на безлюдний острів у океані! Навколо нас — люди! Вони допоможуть нам! Ходімо!
Вирушили негайно.
Йшли понад берегом, розміркувавши, що від будь-якого села чи оселі обов'язково де-небудь буде стежка чи дорога до води.
Зарості були такі, що ледве продиралися крізь них. Верболіз, вільха, молоді топольки й осики, дикий хміль, осока й лепеха, болиголов і череда та ще десятки знайомих і незнайомих рослин переплелися між собою в одне буйне зелене шумовиння, прибите до землі дощем. Юрко йшов попереду, прокладаючи дорогу.
Дощ не вщухав, але вже трохи розсіялася туманна мла. І хоча наступало передвечір'я, ставало видніше.
Берег був порізаний невеличкими затоками і мисами. Це ще більше утруднювало просування. Кілька таких заток довелося просто перебрести по воді.
Однак скільки мандрівники не йшли, ніде не побачили жодного людського сліду. Ніби потрапили на безлюдний острів.
На одному піщаному мисі вони сіли відпочити.
Говорити нікому не хотілося: всіх здолала втома.
Хвостенко поставив лікті на гострі коліна і підпер голову руками, По його чубові, що завжди задерикувато, півнячим гребенем кострубичився над лобом, тепер стікали брудні краплі дощу.
Не кращий вигляд мали Сергій і Марта. Юрко підвівся і зійшов на самий край коси, намагаючись роздивитися протилежний берег затоки. Раптом між кущами щось зачервоніло. Невже човен? Серце радісно стукнуло в груди: так, безперечно, то човен, пофарбований у червоне. А де човен, там і люди!
— Ура! — вигукнув він. — Нарешті, ми врятовані! Тут десь поблизу є людська оселя!
Всі схопилися. Юрко перший кинувся у воду. Вони швидко перебрели затоку і за хвилину вже розглядали невеликий двовесельний човен. Дивилися на нього, як на чудо.
— Десь поблизу тут має бути житло! — вигукнув Хвостенко.
— А може, село? — не погодився з ним Сергій.
— Село чи житло — однаково!
— Головне — ми натрапили на слід людей, — вставила Марта, намагаючись примирити хлопців. — Отже, ми врятовані від негоди і холодної ночі.
Тим часом Юркову увагу привернув напис на борту — № 75. Отже, човен належить водній станції, і хтось узяв його напрокат. Юрко уважніше оглянувся довкола і помітив, що човен стоїть просто біля пустинного дикого берега, і що він не примкнутий до дерева, а затягнутий в кущі і кинутий тут напризволяще. Поряд на траві лежало двоє весел.
— Мабуть, хтось перед грозою прибув на ньому й десь ховається в затишному місці, — висловив здогад Сергій. — Треба шукати…
— А може, його пригнало хвилею та вітром? — сказав задумливо Хвостенко.
— Ні, хтось на ньому приплив, — заперечив Юрко, який встиг уважно оглянути все довкола. — По-перше, його витягнуто сюди, по-друге, весла акуратно складено, по-третє, гляньте — тут є ледь помітна стежина. Прим'ята осока. Поламаний очерет…
— Справді, є! — вигукнув Сергій. — Отже, вона виведе нас до людського житла! Ходімо!
— Ходімо, — погодився Юрко. Він знову рушив попереду.
Стежина звивалася між кущами, плуталась між бур'янами і, нарешті, вивела на галявинку, порослу високою травою, до якої ніколи не торкалася коса.
Посеред галявини стояв курінь. З протилежного боку до куреня підходили кущі верболозу, які кроків за двадцять-тридцять за куренем перетворювалися на непролазні хащі.
— Курінь! — вигукнув розчаровано Сергій.
— А ти думав — тут на тебе чекає палац? — єхидно запитав Хвостенко.
— Ну, що ж, на початок і це непогано, — сказав Юрко і кинувся через галявину до куреня.
На півдорозі він раптом зупинився. Йому здалося, що позад куреня хтось пригнувшись шаснув у кущі.
— Ви бачили? — прошепотів він, звертаючись до товаришів. — Хтось побіг у ліс.
— Я теж помітила, — сказала Марта.
— А може, то який звір? — висловив сумнів Сергій. — Мені теж щось привиділося, але я не розібрав що.
— Зараз дізнаємося, — сказав Юрко і рушив уперед. Курінь був зроблений добротно. Круглий, покритий сіном, він здалеку скидався на конусоподібну копицю.
Юрко пригнувся і заглянув крізь невеличкий лаз всередину. Там було порожньо. Тільки у протилежній стіні тьмяно світився такий же другий отвір. Махнувши друзям рукою, щоб зачекали, хлопець вліз у курінь. Тут було сухо і затишно. З лівого боку — високо намощена постіль із запашного сіна. Праворуч — також на сіні, але вже засланому газетою — окраєць хліба, недогризок ковбаси, порожня пляшка з-під вина та кілька пожовклих огірків.
— Заходьте, — гукнув до друзів, і коли ті влізли і стали роздивлятися довкола, сказав: —
