Острів злочинців - Збігнєв Ненацький

Я розповів цю історію лучникам, коли вони відвідали мене надвечір. Хлопці занотували її у свої записники, щоб після канікул розказати шкільним товаришам.

— От же ж загадкова історія з тим давнім колодязем, — мовив Телль. — А ми теж, здається, натрапили на якусь загадку.

— Ми назвали її «таємниця чорного автомобіля», — додав Соколине Око.

— Що? — здивувався я. — Таємниця чорного автомобіля?

— Сьогодні в нашому гарцерському таборі відбулася воєнна нарада про боротьбу з браконьєрами. Начальник табору запропонував усім гарцерам таке: хай кожен розповість, чи трапилось йому зауважити щось цікаве, що його заінтригувало або здалося дивним. Спостереження, зібрані докупи, могли б стати в нагоді у пошуках криївки браконьєрів. Гарцери почали розповідати. От де сміху було, бо кожен хотів перед іншим похизуватися своєю спостережливістю і кожен запевняв, що мало не кілька разів зустрічав у лісі браконьєрів.

Усі ці розповіді були майже нічого не варті. Під кінець наради узяв слово друг Палька, знаменитий на весь табір як найбільший ласун. Отож друг Палька, блукаючи лісом, набрів на галявину, порослу дикою малиною. Ласун нікому не сказав про неї, але щовечора, коли не мав ніякого завдання, тікав поласувати малиною.

Та галявина лежить недалеко від дороги з містечка до Вісли, тієї дороги, яка робить чималий закрут. Малинові кущі, як розповів друг Палька, розрослися й на невеликому горбку, що був, певне, колись бункером. У цьому місці під час війни кінчилося спорудження укріплень, Палька помітив: щовечора дорогою до містечка проїжджає велика чорна машина і зупиняється коло малинника. Водій виходить з машини і йде на прогулянку в ліс. Палька не стежив за таємничим водієм, бо йому, як то кажуть, жижки від страху трусилися. І хоча все це здавалося хлопцеві підозрілим, про свою підозру він розповів тільки сьогодні вранці, і то дуже вагався, бо розумів, що тепер гарцери посмакують його малиною.

— Таємниця чорного автомобіля, — повторив я за Соколиним Оком. — Може, підемо сьогодні ввечері на ту галявину?

— Авжеж! Звісно! Сьогодні ввечері ми підемо до малинника, — закричали хором хлопці.

– І я з вами піду, — несподівано почули ми Терезин голос.

Вона розмовляла з паном Каролем, та, мабуть, почула збуджений голос Телля, який розповідав про ласуна Пальку. Дівчина підійшла до нас наприкінці розмови, і я тішився, що вона нічого не чула про чорну машину. Це ж була, певне, машина пана Гертеля, з яким Тереза завела знайомство в Цехоцінку. А хто міг передбачити, як вона поводитиметься, коли почує, що ми збираємося стежити за її знайомим?

— Прогулянка до малинової галявини небезпечна, — сказав я дівчині.

— Авжеж, небезпечна, — підтвердили хлопці, і цей висновок дуже підніс їх у власних очах.

— А я страшенно люблю небезпечні прогулянки, — стояла на своєму Тереза.

— Ні, — відрізав я. — Вже вирішено. Жодної дівчини ми з собою не беремо.

Тереза закопилила губу і, знизавши плечима, пішла на берег до пана Кароля.

Я домовився з хлопцями зустрітися о сьомій вечора в лісі біля хреста на роздоріжжі. Лишилося ще понад три години. Гарцери пішли до свого табору, а я подався до пана Опалка.

Через повідь минулої ночі він не докінчив робити фотокартки. Поки склав на новому місці свої речі, поки обладнав темне приміщення, минуло півдня. І тільки зараз, радісно всміхаючись, він показав мені кілька відбитків.

Це були не звичайні фотокартки. Опалко відретушував фон, домалював штучній голові то капелюх, то шапку, зробив немов живі очі, підкреслив уста. Тож на фотокартках була не гіпсова голова, а ніби жива людина в різних головних уборах.

Пан Опалко віддав мені всі фотокартки, відкрив блокнота, намалював у ньому постать міліціонера й підписав: «Повітова комендатура народної міліції».

— Розумію, — кивнув я головою. — Ви вважаєте, що я повинен занести ці фотокартки до міліції й розповісти про спостереження пані Пілярчикової?

Пан Опалко заплескав у долоні, що мало означати: «Так, саме так ви повинні зробити». Сховавши фотокартки до кишені, я вивів з гаража свого «сама». І за десять хвилин спинив машину на ринку біля двоповерхового будинку Повітової комендатури народної міліції.

Хоч уже був кінець робочого дня, мені пощастило застати коменданта, капітана Муху. Це був високий худорлявий чоловік років сорока з дуже довгою шиєю й видовженим обличчям. Розмовляючи, капітан Муха, наче жирафа, витягував шию і нахиляв голову до співбесідника.

Я коротко виклав йому суть справи, показав фотокартки. Поки я розповідав, капітан Муха не обізвався ні словом, по тому, теж мовчки, підвівся з місця, відчинив сейф, що стояв у його кабінеті, і вийняв з нього рожеву течку. В ній лежало кілька фотокарток. Це були знімки, що їх завше роблять з арештованих чи в'язнів.

— Як ви гадаєте, це той самий чоловік? — спитав мене капітан, порівнюючи фотокартки в рожевій течці з тими, які зробив пан Опалко.

Мені досить було одного погляду.

— Очевидно, той самий, — закричав я. — Чи можу я дізнатися, хто він і чому його фотокартки лежать у міліцейських теках?

Капітан Муха трохи подумав.

— Мені здається, — сказав він, — що для користі справи я повинен вам дещо розповісти. Цей чоловік, на ім'я Нікодем Плюта, був один з тих двох Барабашевих людей, що їх пощастило схопити живими. За озброєні напади Плюту засудили до страти. Але Державна Рада замінила смертний вирок довічним ув'язненням. Згодом було кілька амністій. Плюта добре поводився у в'язниці, і тому, десь через п'ятнадцять літ, восени минулого року його випустили на волю. Тюремне начальство переслало нам справу Плюти разом з його фотокартками й доручило обережно стежити за ним, якщо він знову з'явиться в цих краях. Адже хто міг ручитися, що Плюта не мав тут якихось давніх рахунків і