Татарський острів - Василь Олександрович Лисенко

— Така наша доля вояцька — до кінця стояти за землю рідну. Може, й самі поляжемо, та дамо вам можливість урятуватися. Ідіть, люди, в ліси та пущі. Ідіть на береги Прип'яті, там знайдете собі притулок і відраду. Закладіть там нові села і городища, ростіть дітей своїх і навчайте любити їх отчий край! Поки жива любов до Вітчизни, доти й жива наша земля. І запам'ятайте мої слова: нема в людини щастя без Батьківщини, і нема в неї радості без волі. Там, де воля, — там і відрада.

Пішли втікачі на береги Прип'яті, поселилися в дрімотних борах та пущах, заснували нові городища — і перше з них назвали Відрадним.

А воєвода Вогневик повів своїх дружинників на ворога. Перехопили русичі нападників, і почалася нещадна січа. Падали чужинці під мечами-блискавицями і нічого не могли вдіяти хоробрим. П'ять днів і п'ять ночей не стихала кривава січа. Немає в русичів снаги тримати в руках мечі, валить їх з ніг втома, зморює сон, пече груди нестримна спрага. І гукнув тоді воєвода Вогневик своїм воїнам:

— Надходить наша остання година! Так постоїмо ж до кінця за землю Руську! І самі поляжемо, і ворогів покладемо!

З новою силою заклекотів бій. Падали один за одним руські воїни на порубані щити, на пощерблені мечі. Упав на землю посічений мечами хоробрий воєвода Вогневик. Підхопили чужинці його тіло, принесли до Батия, поклали на землю. Принесли й мечі-блискавиці, привели кількох поранених русичів.

Довго дивився хан на мужніх воїнів, на мертвого воєводу. Підійшов до мечів, підняв один з них, змахнув над головою — і освітився той помах блискавицею, сліпучим сяйвом.

Запитав хан русичів:

— Що ви за люди? Яка земля породила вас? Хто вам дав мечі-блискавиці? І хто знає таємну силу цих мечів?

Вийшов наперед поранений воїн, сказав ханові:

— Ми, діти землі руської, прийшли напоїти тебе і твоїх воїнів хмільним вином. І не стачило в нас сили, щоб усіх пригостити, бо надто багато з'явилося вас незваних на нашу землю. І таємниці в наших мечах ніякої немає. То любов наша сяє, як блискавиця, до землі рідної і передається нашій зброї. Над усе любив наш воєвода свою Вітчизну, полум'ям палив він її ворогів, тому й нарік його люд — Вогневиком. Поглянув Батий на мертвого воєводу, сказав:

— Добре ти привітав моє військо! Найкращим моїм богатирям налив повні чари! Пройшов я весь світ і ніде не бачив таких відважних сміливців. Ні, ніде нема таких богатирів, як на землі руській!

Поховали воєводу Вогневика чужинці, і ніхто не знає, де могила хороброго воїна. А любов воєводи-звитяжця до своєї землі не загинула. На віки вічні лишилася вона в серці людей наших, наснажує їх силою, великою і незборимою, дає пломінь мечам-блискавкам. І спопелить та любов будь-якого чужинця, який осмілиться напасти на наш край, на нашу землю.

Учитель закрив зошит, зняв окуляри:

— Ось таку легенду я записав колись у нашому селі. І є в ній велика правда: не може людина жити без Батьківщини, без волі. І силу їй може дати лише любов до рідної землі.

— Гарна легенда, — мовив Юрко, — бере за душу. Але ж це легенда. І ніхто напевно не знає, як виникло наше село, звідки пішла його колишня назва.

— Думаю, що так воно й могло виникнути, — відповів учитель. — Заснували його втікачі з розорених ордою городищ та сіл. У нашій місцевості я часто чув легенди про воєводу Вогневика. Чому люди пам'ятають ім'я цього воїна? Мабуть, тому, що має він якесь відношення до Прип'яті, до нашого села. Сорок років провчителював я у Жовтневому. І сорок років вивчав його історію. І не тільки вивчав, а й збирав пам'ятки про наше минуле. Ходімте, я покажу вам скарби. І ви тоді багато чого зрозумієте.

Учитель запросив Лесю та Юрка у велику кімнату. Тут під стінами стояли білі полиці. На них лежали черепки, горщики, амфори, крем'яні стріли, позеленілі від часу монети, люльки, келихи, підсвічники. На одній полиці поряд лежало п'ять німецьких касок.

Юрко здивовано поглянув на старого вчителя.

— Дивуєтеся, навіщо? — перепитав учитель. — Мине час, прийдуть у музей ваші діти. Погляньте на ці каски. На кожній з них дірка — слід від влучної кулі. Хтось же зустрів непроханих гостей, пригостив їх за нашим давнім звичаєм. Ці каски з часом будуть найціннішими експонатами в музеї. Хай приходять наші недруги, дивляться і роблять потрібні висновки.

Учитель пильно поглянув на Юрка:

— Ти знаєш, хлопче, звідки ці каски? Принесли їх мені з Кам'яного Рогу. Там їх у придорожніх канавах хоч греблю гати… І хтось же позбивав їх з голів непроханих гостей. Хіба ж не так?

Коли все було показано і розказано, учитель підійшов до столу, взяв зошит в блискучій коленкоровій обкладинці, подав Юркові:

— Візьми мої записи і почитай їх, як матимеш вільний час. Я зібрав тут спогади старих людей про історію нашого села. Є тут і виписки з різних архівів. Хай і Леся прочитає, довідається про минуле нашого краю.

Вони попрощалися з учителем, подякували йому й пішли додому.

Дома нікого не було. Юрко відімкнув хату, обережно поставив портрет на лаві. Сонце освітлювало кімнату, і його промені падали на портрет, вигравали на блискучих мідних зірочках. На Юрка загадково дивився його пращур, ніби хотів повідати якусь незвичайну таємницю, розповісти щось захоплююче і цікаве. Хлопцю не терпілося поглянути на тайник. Як йому хочеться розповісти дівчині про таємницю Зоряної кімнати, про кам'яне, таємниче підземелля, про залу Червоної красуні, її портрет та дивовижну бібліотеку, сховану глибоко під землею в просторій світлиці. Тільки не має він права жодним словом промовитися про таємницю мідних блискіток. Навіть матері, якій він завжди про все розповідав, нічого не сказав про підземелля, не розповів, як випадково проникли з татом в кам'яний лабіринт і натрапили там на несподівані знахідки. І не може Юрко в присутності Лесі розкрити тайник, пересвідчитися, чи нічого там не сховано. Хай пізніше, як сам залишиться дома, огляне масивну позолочену рамку.