Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Ну, дядю Соле, — гукнув Уолтер (старий похмуро сидів за столом, і окуляри, на превелике диво, були в нього на носі, а не на лобі), — як ви себе почуваєте?

Соломон похитав головою і махнув рукою в напрямі маклера, мовби представляв його.

— Щось трапилося? — спитав, затинаючись, Уолтер.

— Ні-ні, нічого не трапилось, — запевнив містер Броглей. — Не турбуйтеся.

Уолтер з німим подивом перебіг очима від маклера до дядька.

— Справа в тому, — пояснив містер Броглей, — що треба сплатити невеличкий борговий вексель — триста сімдесят з чимось фунтів, а строк вийшов. І вексель той у мене.

— У вас! — скрикнув Уолтер, озираючись.

— Ага, — конфіденційним тоном сказав містер Броглей і похитав головою, даючи на розум, що сваритися їм нема за що. — На майно накладено арешт. От і все. Не турбуйтеся. Я прийшов сюди сам, щоб усе обійшлося тихо й по-товариськи. Ви ж мене знаєте. Це діло цілком приватне.

— Дядю Соле! — пробелькотів Уолтер.

— Уоле, хлопчику, — відповів дядько. — Це зі мною вперше. Такого нещастя я ще не знав. І вже застарий, щоб знову братись до діла. — І піднявши окуляри на лоба (бо вони вже не здатні були приховати його почуття), Соломон Джілс накрив лице руками і ревно заридав, і сльози падали йому на жилет кольору кави.

— Дядю Соле! Не треба, прошу! — вигукнув Уолтер, який аж затрясся від страху, побачивши, що старий плаче. — На бога, тільки не це! Що мені робити, містере Броглей?

— Я порадив би пошукати якогось приятеля чи кого, — сказав містер Броглей, — і поговорити з ним.

— Правильно! — скрикнув Уолтер, ладний ухопитися за першу-ліпшу думку. — Звичайно! Дякую. Капітан Катл, дядю, — ось хто нам потрібен! Заждіть, поки я збігаю до капітана Катла. Ви попильнуйте дядька, містере Броглей, і заспокойте його, як можете, — добре, містере Броглей? І не треба розпачу, дядю Соле. Ну, заспокойтесь, не журіться!

Сказавши це з великим запалом і незважаючи на слабкі протести старого, Уолтер стрілою вихопився з крамниці, заскочив до контори попередити, що не буде на службі через наглу недугу дядька, і щодуху помчав до капітана Катла.

Дорогою йому здавалось, що все навкруги змінилося. На вулицях, як і завжди, був гамір і стиск возів, бричок, фургонів, омнібусів та перехожих, але через лихо, що спіткало дерев’яного мічмана, все йому видавалося якимось новим і дивним. Будинки й крамниці були не ті, що раніш, — на них висіли конфіскаційні ордери містера Броглея, писані великими літерами. Маклер, здавалося, наклав арешт навіть на церкви, бо їхні шпилі здіймались до неба геть по-іншому. Саме небо змінилося, бо, безперечно ж, і на нього наклали арешт.

Капітан Катл жив над невеличким каналом, поблизу Індійських корабелень, де був підйомний міст, що вряди-годи розходився, пропускаючи велетенське судно, і воно сунуло вздовж вулиці, наче викинений на берег левіафан. Цікаво було, наближаючись до оселі капітана Катла, простежити, як відбувається поступовий перехід від суходолу до води. Починався він появою флагштоків — неодмінної прикмети шинків. Потім з’являлися крамниці готового одягу з вивішеними надворі синіми куфайками, шапками-зюйдвестками і брезентовими штанами, від вузьких до найширших. Далі йшли кузні, де кувалися якорі та ланцюги, і де молоти цілий день дзвеніли об залізо. Ще далі тягнулася низка будинків, біля яких, визираючи з-поміж червоної квасолі, стриміли невисокі щогли, увінчані флюгерами. Далі — рівчаки. Далі — підстрижені верби. Знову рівчаки. Далі — невиразні смуги брудної води, яку й описати годі, бо її й не видно між кораблів. Ще далі повітря тхнуло тирсою, і виробництво щогол, весел, дерев’яних брусів і човнів поглинало всі інші руко-месла. Далі грунт ставав мочаруватий і грузький. Далі вже нічим не тхнуло, тільки пахло цукром та ромом. І нарешті перед вами — Бриг-майдан, а на ньому — будинок, де живе капітан Катл, на другому й останньому поверсі.

Капітан був один з тих, наче витесаних з дуба, людей, що їх і найбуйніша уява не здатна відділити від будь-якої, бодай найнезначнішої частини їхнього туалету. Тож коли Уолтер постукав у двері, а капітан тут же висунувся в одне з віконець від вулиці, вітаючи його, — в своєму цупкому навощеному капелюсі, зі своїм, подібним до вітрила, коміром сорочки, в синьому і настовбурченому, як звичайно, костюмі,— хлопець був переконаний, що капітан завжди такий, і не інакший, — так ніби містер Катл був птахом, а все решта — пір’ям на ньому.

— Уол-ре, хлопче, а постукай-но ще, — сказав капітан Катл. — Сильніше! Сьогодні у нас перуть.

Уолтер з нетерплячки зняв страшенний гуркіт.

— Отак-так! — сказав капітан і зараз же втягнув назад голову, немов чекав шквалу.

Він не помилився. На стук з блискавичною швидкістю з’явилася вдова із закасаними по плечі рукавами і з руками в мильній піні, що парували від гарячої води. Перш ніж подивитись на Уолтера, вона глянула на молоток, і, змірявши хлопця з голови до ніг, здивувалася, що від молотка ще щось лишилось.

— Капітан Катл, я знаю, вдома, — з примирливою посмішкою сказав Уолтер.

— Справді? — відповіла жінка. — Та що ви кажете!

— Він тільки-но розмовляв зі мною, — трохи зніяковівши, пояснив хлопець.

— Розмовляв! — повторила вдова. — Тоді, може, передасте йому вітання від місіс Мак-Стінджер і скажете, що коли й іншим разом він зганьбить дім і себе, патякаючи з вікна, то вона буде вельми вдячна, як він ще й спуститься відчинити двері. — Місіс Мак-Стінджер говорила дуже голосно й прислухалася, чи це почує яких зауважень з другого поверху.

— Я все йому перекажу, мадам, — пообіцяв Уолтер, — якщо ви ласкаво дозволите мені ввійти.

Йому-бо заважали дерев’яні укріплення на порозі, споруджені для того, щоб маленькі Мак-Стінджери, граючись, не попадали зі сходів.

— Хлопець, який може трощити молотком мої двері, — зневажливо відказала місіс Мак-Стінджер, — зможе, сподіваюсь, переступити й через це.

Коли ж Уолтер, взявши її слова за дозвіл увійти,