Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

— І шукати доведеться мені.

Не дарма я тебе розумецьким назвав. Кому ж іще. Я у вашу гімназію не просочуся ні під якою легендою. Тож будеш моїм агентом, очима й вухами. Дивись, слухай, думай, шукай. Бо, чує моє серце, то не останній підпал. Ще готуються, і нам треба цьому зашкодити.

Удома Юрко мав віднедавна новий обов’язок — гуляти з Джентльменом.

Англійський бульдог також відгукувався на Дженку. Назвала так собаку її перша хазяйка, Ліза Раєвська. Щоправда, дівчинка, яка вчилася з хлопцем у одній гімназії, тільки в іншому класі, вперто називала себе Осадчою. Чим гнівила свою виховательку Марту Ернестівну, яку природа наділила сухими ребрами, гострим підборіддям, довгим, схожим па воронячий дзьоб, носом і противним, рипучим, мов старі двері, голосом.

Ця бонна була близькою родичкою Лізиного вітчима. Аркадій Раєвський займався незрозуміло чим, мав якусь важливу державну посаду й чимало впливових друзів. Юрко вже знав від Лізи: її рідний батько загинув на війні незадовго після її початку. Вони з мамою втекли від жахіть до Києва, де поневірялися, аж поки не зустрівся благодійник - так називала його дівчинка.

Хай вона й не любила вітчима, проте чудово розуміла: це завдяки йому вони з мамою живуть у хорошій квартирі на Липках і саме він, Раєвський, опікується її освітою. Вона навіть пристосувалася до такого життя, добре розуміючи: більшості біженців та переселенців так не пощастило, тому гріх нарікати на долю. Змирилася навіть із бонною Мартою, яка категорично забороняла звертатися до себе «пані», мовляв, нічого панського не має, а пани завжди гнобили кріпаків-селян і трудящий люд. Іншої служби, ніж пильнувати дівчинку, безробітна вчителька російської мови з Донецька тут не мала, за що дякувала Раєвському й за кожної нагоди демонструвала відданість.

Історія з собакою терпець увірвала.

Бульдога подарував Лізі па день народження її хрещений, добрий друг загиблого тата. Дівчинка давно мріяла про такого собаку, вони швидко подружилися. Та вітчим був категорично проти тварини в домі. Тим більше, якщо її приніс чоловік, котрий не любив Раєвського й не надто приховував це. Тож за деякий час Джентльмен зник.

Ліза не розгубилася, дала оголошення в Інтернеті. Так Юрків тато, інженер Туряниця, знайшов хазяйку породистого песика, якого одного вечора привів хлопець. Тепер настала Юркова черга вішати носа, бо встиг прикипіти до Джентльмена. Познайомившись з Раєвським особисто, інженер поміняв свою думку. Як результат, вони уклали угоду: бульдог живе в Туряниць, але раз на тиждень, у неділю, Ліза гуляє з ним у парку Шевченка. Звісно ж, у присутності бонни. Інший час собаку вигулював Юрко.

Джентльменові виділили спеціальне місце, та відданий бульдожка волів пробиратися в кімнату гімназиста й навіть спати там. Попервах Юрко не міг звикнути, що такий маленький песик так голосно хропе. Призвичаївся скоро, а коли втягнувся в історію з Чорною Рукою, навіть надбав у особі Дженки уважного слухача. З ним можна було ділитися міркуваннями й не надто перейматися тим, що песик заперечить.

Ось і зараз, вийшовши прогулятися з чотирилапим другом у ранні жовтневі сутінки, гімназист спустився вулицею Петлюри, на якій мешкав, до Ботанічного саду, зайшов у арку й там відчепив швору, присівши на вільну лавку в найближчому сквері. Зазвичай Джентльмен пускався гасати. Але цього разу відчув настрій господаря — зробив якихось два кола, придибав назад і примостився біля Юркових ніг, задерши плаский писок й кумедно пирхнувши.

Та отож, — кивнув гімназист. — Не дадуть нам з тобою відпочити.

Пес сів на задні лапи, гойднув куцим хвостом.

— Бач, яка задачка. З одним невідомим, як минулого разу. Але ж від того не легше. Знаєш, чому?

Бульдог мотнув головою.

— Поясню, — хоч, зрозуміло, Юрко не так радився з собакою, як міркував уголос. — Чорна Рука погрожував, вимагав гроші, шантажував. Він знав, чого хотів. І я, — пес фиркнув, хлопець швидко виправився, — тобто, ми з тобою розуміли його мету. Тому й уявляли собі, де шукати чорнорукого. Тут — темний ліс. Яким боком хтось із наших учнів причетний до всіх тих підпалів, для чого вліз у цю історію, яка його роль, чого хоче... — гімназист розвів руками.

Пес облизнувся, переступив передніми лапами.

— Чого дивишся? Коли нема мотиву, не знайдеш і злочинця.

Джентльмен кілька разів кивнув.

— О, згоден він, — гмикнув Юрко. — Тільки ж мені від того не легше. Як далі діяти?

Пес легенько загарчав, без погроз чи вияву невдоволення, просто аби не мовчати.

- Гаразд, о’кей, - зітхнув гімназист. - Давай глянемо, що в нас є. А маємо ми багато й небагато водночас: значок, який міг загубити там, на згарищі, лише хтось з учнів нашої Першої зразкової. Ми з тобою напишемо на гімназійному форумі в Інтернеті — мовляв, знайшовся значок, власнику звернутися до Юрія Туряниці, восьмий «Б». Гадаєш, спрацює? Клюне хтось?

Бульдог знову пирхнув, мотнувши при цьому головою.

— Ось і я не певен, — погодився Юрко. — Навпаки, так можна самому підставитися. Той типчик здогадується, де міг згубити значка. І так само розкусить, де його знайшли. Заляже па дно, шукай його тоді. Але, — хлопець знову потер рубець на щоці, — хоч не хоч, а цей хід доведеться робити. Може, він не знає, де загубив значок. Зрадіє, що той знайшовся, викаже себе, ще й подякує. Згоден?

Пес висолопив язика так далеко, як міг.

— Ну, з цим вирішили. Тільки ж раніше, ніж за два дні, нічого не вийде. Субота завтра, потім неділя. Оголошення б дати сьогодні під вечір. Тягнути не слід, бо підозріло. Вважай, знайшов я значок у п’ятницю, а додумався написати на форум лише за два дні. Не годиться, — бульдог цього разу не реагував ніяк, і Юрко