Слід золотого обозу - Давид Ігорович Виходець
— То було, голубко, вчора. А сьогодні до тебе дуже важлива і термінова справа. Зараз мерщій до міста. Треба знайти Крота і сказати йому, що від нього чекають останніх повідомлень. Про що йдеться, він знає.
— Спробуйте його тепер спіймати, — вголос висловила сумнів дівчина, — знаєте, як у них там, у ЧК, зранку пошлють під Бориспіль, а надвечір — під Обухів…
Доброзичливе обличчя полковника почало паленіти:
— Ніч, дві — не склепити очей, а знайти і негайно передати мій наказ! Крім тебе, мені нема кого послати. Побачишся і більше не смій з ним зустрічатися. З потрібними даними хай виходить на батька.
— Батько не знає Крота.
— Кріт сам зайде почистити чоботи і вручить старому потрібний нам документ.
Полковник помітив, що дівчина лаштується в дорогу з острахом: затремтіли руки, забігали оченята…
— Не хвилюйся, Катре, це тобі останнє доручення. Виконаєш — зразу станеш знатною панночкою… Слово офіцера!
У дівчини знову відлягло на серці, засяяли очі і з'явилися на щоках дві приємні ямочки… Таки гарну мав дочку чорнявий. Заради неї, улюблениці своєї, комерсант Попетрака все життя мріяв розбагатіти. За копійку був ладен на все. Така вдача і дочці передалася. Правда, останнім часом все пішло шкереберть. Якось прийшли з гвинтівками люди, назвалися представниками робітничої Ради і конфіскували великий магазин, в якому гроші й коштовності він устиг приховати, а сам влаштувався чистити та лагодити взуття, Вичікував, коли прийдуть білі, щоб знову. стати за прибавок магазину.
… Дівчина рушила до міста, а слідком за нею полковник послав ще кількох розвідників. Надію покладав на Семенова. Довго вагався, коли його споряджав. Семенов уже побував у руках ЧК. І, якби не Кріт, не уникнути б йому розстрілу. Але ж тепер у Семенова — свої взаємини з ворогом. Люта ненависть і бойовий досвід.
Пальчевський розсунув завіски на вікні. Знову, вкотре за нинішній день, оглянув вулицю. Розвідники вже мають бути тут.
«Невже обірвано останню ниточку?» — стурбувався полковник. Оту тоненьку, непомітну, що вела до Крота. Всіх інших агентів чекісти викрили і знешкодили. Двох своїх офіцерів Пальчевський свідомо підсунув їм до рук. Натомість Кріт заручився довір'ям за революційну пильність…
Задзвонив телефон. Полковник почув у трубці голос генерала Мокрєєва. Вже не такий лагідний, як минулого вечора, а сухий і вимогливий.
— Як справи?
— Дію, пане генерал!
— Наслідки?
— Все буде гаразд, пане генерал! — Пальчевський, зітхнувши, поклав трубку.
«Наче в штабістів, крім цієї операції, більше справ немає, — подумав зі злістю. — Добре йому воювати: полк, уперед! Дивізія — на схід! А сам у бінокль поглядай. Не виходить — проси резерви, артилерію. А тут у кого підмоги просити? Чи вони гадають, ніби чекісти такі дурні, що принесуть тобі на тарілочці ключики від сейфів?..»
Пальчевський попросив ад'ютанта викликати сотника Завару і офіцерів відділу. Якщо від Крота немає вістей, то негайно перекрити всі дороги, що ведуть від Києва. Сотнику Заварі було наказано минути місто і вийти до єдиного вільного Чернігівського тракту. Коней залишити десь у лісочку з коноводами, а сотні спішитись, переодягтися у червоноармійську форму. Перев'язати руки, голови, мовляв, поранені пробираються в тил. Розтягнути загін у довгий ланцюг…
На допомогу полковник пообіцяв дати ще й таємних агентів. Сотник Завара повинен тримати з ними зв'язок. Пароль: «Чи не бачили тут діда з чорно-рябою телицею?» — Відповідь: «Бачив, сів перепочити край дороги».
— Нападете на слід червоних, сотнику, дайте мені негайно знати про це.
Потім Пальчевський послав офіцера до вокзалу. Наказав передати заступнику начальника станції, щоб той стежив за кожним вагоном, кожним вантажем. Пропустить хоч один — завтра на стовпі гойдатиметься.
Раптом зайшов ад'ютант і шепнув на вухо, що повернувся Семенов.
— Залиште на хвилину кабінет, — звернувся Пальчевський до своїх колег. І, ніби вибачаючись, підкреслив: — Нагальна справа, так що, самі розумієте…
Семенов не сів — гепнувся на стілець:
— Ось план… Прошу, пане полковнику, — він похапцем розгладив на долоні зім'ятого папірця і поклав перед полковником…
«Еге, старий, здають твої нерви, — подумки став картати себе полковник. — Навіщо було посилати сотню Завари на переповнений біженцями шлях?»
— Дякую пане поручику, — потиснув Пальчевський руку Семенова. — Сьогодні ж про ваш геройський вчинок доповім Денікіну. І коли назавтра ви запасетесь новенькими погонами капітана — вважайте, помилки в цьому не буде…
ХТО ВИ, ПОРУЧИКУ ДЗЮБА?
… До кабінету, куди знову запросили офіцерів Пальчевський зайшов дбайливо поголений У куточках губ грала усмішка. В правій руці він тримав складеного гармошкою брудного тоненького папірця.
— Панове, — звернувся до офіцерів, — поздоровляю з новою перемогою! Наша доблесна армія, визволяючи Росію від більшовиків, вже наближається до стін древнього Києва. Більшовики в паніці відступають!
Почувши ці слова, денікінці почали тиснути один одному руки, а молодший поручик Дзюба скочив з лавки і щосили заплескав у долоні.
«Поручик Дзюба — відданий офіцер. За таким — як за горою», — встиг на те блискавично зреагувати Пальчевський.
— Тікають червоні, — продовжував полковник, коли вгамувалися офіцери. — Та для нас робота тільки розпочинається. Київ поруч, а в ньому — багатий на золото банк. Отож ми й відберемо його в більшовиків. Не личить пролетарям збагачуватись… Та й маршрут нам відомий, по якому вони мають намір вивезти з міста коштовності…
Через годину-другу кабінет Пальчевського спорожнів. Кожному офіцеру було дано вказівку, згідно якої він мав діяти, виконуючи детально розроблений план операції «Золото».
Шеф контррозвідки передбачив геть усе: де, на якому кілометрі, коли і ким буде вчинено напад на ешелон. Призначено конвой, який має супроводити відбите золото до штабу корпусу. Звірено годинники — і почала діяти невидима машина таємної агентури денікінської армії…
Останнім залишив кабінет Пальчевського поручик Дзюба, невисокий, кремезний двадцятитрьохрічний юнак.