Олень на тому березі - Василь Васильович Чухліб

«Гел! Гел-гел! Гел-гел-гел!» — чути над ставком.

— Вільно! Розійдись!

Гуси з радісним гелготом кидаються у воду.

Славко та Іванко, що он вилежуються на березі, сміються з Тарасика. Гусячий командир, мовляв. Ну то й що? Нехай і гусячий. А як виросте — справжнім командиром буде!

Шусь, шусь попід соснами, попід березами — і вже півкошика товстеньких боровичків і у Тарасика, і в Славка. А від Тетянки гриби чомусь ховаються. Лише одного боровичка знайшла та кілька сироїжок.

— Знаєш що, збирай краще квіти. Принесеш мамі букет, — порадив їй Тарасик.

Квітів у лісі багато. Онде на галявинці золотавіють цмин, звіробій, ліловіє верес, у видолинку цвітуть дикі рожі, деревій. І ще різні квіти, назв яких Тетянка й не знає.

— А це що за дивина?! — зупиняється вона навпроти незнайомої квітки.

Над кущем пухнастого листя немовби вежа височіє, усипана великими жовтими квітами.

— Угадала, — сміється Тарасик. — Ця квітка так і називається — дивина. А ще — ведмеже вухо.

Справді, ці листочки ніби ведмедячі вуха — такі волохаті.

— І заячий холодок у лісі росте, і зозулин льон, і вовчі ягоди, — розповідають Тетянці Тарасик і Ставко.

Набігалися по лісу, можна й перепочити ось на цій сонячній галявинці.

— О, дзвіночки! — вказав Тарасик на квіти, що голубіли неподалік.

Тетянка торкнулася однієї, другої квітки:

— А чому ж вони не дзвонять?

— Бо спочивають зараз. А дзвонять рано-вранці, пробуджують лісових мешканців. І зайці біжать капусту поливати, білки — по горіхи, дятел кузню відчиняє, мурашки свій дім ремонтують.

Тарасик так цікаво розповідав, що й Славко заслухався.

А Тетянка сказала:

— Букет мамі й так сподобається. А дзвіночків я не буду рвати. Нехай дзвонять.

На старій березі тато прилаштував гойдалку.

— Я перша буду гойдатися! — схопилася за вервечки Тетянка.

— Ні я! — заперечив Тарасик.

— Оце так! — спохмурнів тато. — Хіба я для того робив гойдалку, щоб ви сварилися? А разом ви не можете?

І підсадив на гойдалку Тетянку і Тарасика.

Як розгойдалися — аж до неба. І хата, і вишеньки з ними гойдаються.

— Гойда, гойда, гойдарики! — придумала Тетянка пісеньку.

Песик Жучок під березу прибіг:

«Гав, гав!» — Бач, теж на гойдалку проситься. Взяли і його.

«Няв!» — А як же я, мовляв? Це кіт Рудько стрибнув прямо на березу з даху. І Рудька взяли.

Тато щось майструє у дворі і задоволено на гойдалку поглядає.

А мама просить:

— Та не впадіть же, не забийтеся!

Усе-таки впали. Але боляче не було. Тільки Рудько занявчав, бо йому хвостика придушили.

Дощ сіявся й сіявся, ніби крізь сито. Дрібненький, теплий.

Тетянка сиділа на ґанку й чекала, поки дощ перестане. А він не вщухав.

З хати вийшов тато. Поглянув на небо, на струмочки, що дзюркотіли по стежині й губилися в спориші.

— Золотий дощик! — мовив.

— Який же він золотий? — заперечила Тетянка. — Може, голубий чи синій?

— Ні, доню, золотий. Зараз жито-пшениця сили набирається. І кожна дощова краплина — то майбутнє зерня в колоску. Ось настануть жнива, візьму тебе в поле.

Тато в Тетянки такий: як пообіцяє що, не забуде. Час від часу він хвалився вдома:

— Пшеничка вже красується.

— На погоді стало, це добре, саме колос наливається.

— Починають хліба половіти…

А одного дня повіз Тетянку в поле.

З Дівич-гори мотоцикл пірнув у вибалок. Очам відкрився жнивний лан, на ньому — кілька комбайнів.

Під'їхали до одного. «Нива» — прочитала Тетянка напис на комбайні. З кабіни, що, здавалося, пливла аж під хмарами, помахав їм кашкетом комбайнер Микита Парфенович. Мовляв, усе гаразд.

До комбайна підрулював грузовик. Порівнявся кузовом із схожим на хобот рукавом, що звисав із комбайна. І раптом з рукава сипонуло зерно. Лилося струменем, розсипалося бризками.

— Тату, золотий дощ! — вигукнула Тетянка.

— Авжеж, золотий! — яснів смаглявим обличчям тато. — Краплина в краплину, зернина в зернину.

У кузові сусідський Іванко, голий до пояса, розгортав зерно дерев'яною лопатою. Й немовби купався в золотому дощі.

Струмок був зовсім вузенький, як ниточка. Він весело дзюрчав поза городом, петляв поміж вербами на леваді. А потім вибігав на луг і губився у траві.

Тарасик знає, де починається струмок. Під Холодною горою є криничка, на дні якої б'є джерельце. З тієї кринички й витікає струмок. «А куди ж він тече?» — замислився Тарасик. Та й побіг до дідуся.

— Усі струмки — і великі, й маленькі, такі, як наш, — течуть у річку, — сказав дідусь. — Не було б струмків, то й річки не було б. От як!

Якось Тарасик із Славком пускали на струмку кораблики. Легенькі, вирізані із соснової кори. А вітрильця на них — із пір'їни. Струмок підхоплював кораблики і хутко ніс поміж звивистими зеленими берегами.

— Повний вперед! — командував Тарасик. І казав Славкові: — Наші кораблі аж до річки допливуть!

— Ти ще скажеш, що й до моря?

— А може, й до моря. Хоч один!

І тут хлоп'ята помітили, як один, другий кораблик опинилися на мілині. А раніше її не було. Еге, та їхній маленький струмок на очах стає ще меншим. Ось уже й дно оголилося, вола ледь жебонить.

— Дідусю, струмок висихає! — схвильовані, примчали вони додому.

Дідусь одразу й не повірив, поки сам не походив над