Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

Тепер у Вітукаса нога товста, бо її чимось обмотали, і піднята над ліжком. А щоб нога після лікування не покоротшала, то до п'яти причеплено важок. Вітукас не може ні сісти, ні лягти на бік. Та Расуте сказала, що Гедрюсу ще гірше; він може вертітися на всі боки, але нічого не бачить крізь бинти, якими йому зав'язано очі.

А вона третій день як бігає; можна б уже й додому їхати, але Гедрюс дуже просив, щоб вона ще хоч трохи побула з ним. Расуте, звичайно, погодилась, і лікар Напаліс дозволив.

Расуте знала одну таємницю лікаря, яку той просив нікому не розголошувати. Із кишені його халата виглядала гарнюсінька квіточка; всі хворі цікавилися, чому вона ніколи не в'яне. А Расуте бачила, як лікар узяв малесеньку ампулку з-під ліків, шприцом налив у неї води і вставив туди корінчик. Отак квіточка була у воді, та лікар лише усміхався і нікому про це не говорив. А взагалі він був балакучий і знав дуже багато цікавих історій. Расуте вміла любенько його попросити, щоб він довше посидів у палаті і розповів про щось цікаве.

— Дядечку лікар, — одного разу запитала вона, — а як вас звати?

— Я — дядечко лікар Напаліс Альсейка, — відповів він. — Якщо не віриш, смикни мене за бороду.

Расуте обережно смикнула, подумала і знову запитала:

— Дядечку лікар, а ви — більше лікар чи більше дядечко?

— А тобі як хотілося б?

— Я хотіла б… я хотіла б, щоб ти нам розповів казку. — А тоді поправила себе: — Щоб ви розповіли…

Дядечко лікар Напаліс Альсейка зітхнув та й каже:

— Ну, що вдієш, — розповім. Тільки ви слухайте мене уважно. В цій казці буде дев'ять неправд і одна правда. Ви повинні будете сказати, коли і що я збрехав.

— Лепутісе, ти теж слухай, — прошепотіла Расуте; вона була впевнена, що її маленький приятель ховається десь тут поблизу. Дівчинка надягла халатика й сіла ближче до лікаря.

— Один селянин сіяв на горі гречку, ячмінь та коноплі, — почав лікар. — Сіє і думає: «Уродить гречка — кашу їстиму, вродить ячмінь — крупник сьорбатиму. А як не буде ані гречки, ані ячменю — лише кілька коноплин — сплету з них батога й піду жебракувати, буде чим від собак оборонятися. Теж непогано!..»

Сіє, сіє, гляне: що посіє — ворони виклюють. Схопив камінець з борозни — бах! — наполохав птахів. А камінчик упав на теплу, м'яку ниву і почав рости. Ріс, ріс і виріс у великий синьо-сірий камінь з білими плямами.

— Камінці не ростуть! Вигадка! — не витримавши, вигукнув Вітукас.

— Ти сам не ростеш! — відрізала Расуте. — Заліз під машину і тут лізеш… Мовчи та слухай.

— Літо було посушливе, — розповідав далі лікар, — не вродила в того селянина ні гречка, ні ячмінь. А конопель і на батіг не вистачило. Іде бідний хлібороб сумний-сумний, дивиться — аж на його полі лежить камінь, як добра копиця. Настала вже осінь, почалися заморозки — лежить камінь і труситься, зубами цокотить… Бачить камінь: іде чоловік у розстебнутому кожусі. Камінь йому й каже:

— Чоловіче добрий, укрий мене кожухом, я тобі сторицею віддячу.

— Як же ти віддячиш, коли сам голий, та ще й на моїй землі лежиш?

— Укрий мене кожухом, щоб я взимку не замерз, а навесні, тільки-но сніг із землі зійде, перевернеш мене і побачиш черв'яка. На того черв'яка в озері рибу зловиш. А в рибі діамант знайдеш, завбільшки з горошину, його риба проковтнула. Той діамант дуже дорогий, ти його продаси і купиш за нього все, що захочеш. Пиріжки їстимеш, мед-пиво питимеш.

Повірив чоловік, укрив камінь кожухом, а сам прийшов додому, ліг на печі й заснув. Спав, спав, доки поля снігом засипало. Прокинувся, перевернувся на другий бік і знову хропе, аж шибки у вікнах дзвенять. Отак цілу зиму, неначе той ведмідь, і проспав. Тільки-но сніг розтав на полі, селянин прокинувся, пішов і перевернув той камінь. Камінчик теплий, під кожухом аж росою вкрився і ще трохи підріс за зиму. Заходився чоловік перевертати його, та ніяк не переверне.

— Оп, оп! — підбадьорює камінь селянина. — Ну, ще трошки, ще…

Уперся чоловік у землю ногами, піднатужився і підняв трохи камінь, але він вислизнув і придавив чоловікові ногу. «Треба лома принести, — подумав селянин, — тут без нього не обійдешся».

Поки сходив додому, та приніс лома, та витягнув з-під каменя ногу, — черв'як зарився глибоко-глибоко в землю!

— Копай, — каже камінь. — Копай, доки не відкопаєш.

Копав-копав чоловік і викопав криницю. Криниця вже повна води, а черв'яка ані сліду. Розгнівався чоловік і ну камінь стусати:

— Кажи, де черв'як? Де риба?! Де той діамант?! Де обіцяні пироги з медом?

Стусав, стусав, доки й чоботи розбив, тоді сів на камені й плаче.

— Вилий з криниці воду, й стане так, як я обіцяв, — порадив камінь.

Йому під кожухом було так тепло та м'яко, що він тих стусанів і не відчув.

Знову чоловік послухався. Зробив журавель і ну воду з криниці тягати. Витягає та на землю виливає, витягає та на землю виливає. Зупинився піт з обличчя витерти, аж дивиться — усе поле зазеленіло! Ожила, зазеленіла торішня гречка, ячмінь, а коноплі — мов ліс ялиновий!

«Гаразд», — подумав чоловік, сплюнув на долоні, потер їх і знову журавля тягне. Тягне і не бачить, що вже й гречка зацвіла та пахне-пахне… А квіти на ній, мов качан капусти, а бджоли мед відрами носять… Наносили один вулик, другий; третього вулика