Провалля і маятник (Збірник) - Едгар Аллан По
Настав час, як уже траплялося не раз, коли в цілковитій нетямі в мені зайнялися перші, ще слабкі й неясні, проблиски буття. Повільно, черепашачим кроком, пробуджувався в моїй душі тьмяний сірий світанок. Неясне занепокоєння. Апатичність до глухого болю. Байдужість… безнадія… занепад сил. І ось тривалий час дзенькіт у вухах; і ось іще довше поколювання чи то свербіж у кінцівках; і ось ціла вічність блаженного спокою, коли пробуджуються почуття, які воскрешають думку; а далі знову коротке забуття та раптове повернення до свідомості. Нарешті легке тремтіння повік — і негайно ж, немов електричний розряд, жах, смертельний і невиразний, який несамовито жене кров від скронь до серця. А потім — перша свідома спроба мислити. Перша спроба пригадати. Це дається непросто, із зусиллям. Та ось уже пам’ять настільки відновила колишню силу, що я почав розуміти свій стан. Я відчув, що не просто пробуджуюся від сну. Я згадую, що зі мною трапився напад каталепсії. Нарешті мою тремтячу душу, як океан, захльостує жахлива небезпека, одна примарна, всепоглинаюча думка.
Коли це почуття оволоділо мною, я кілька хвилин лежав нерухомо. Але чому? Просто мені не ставало мужності ворухнутися. Я не наважувався зробити зусилля, яке б визначило мою долю, і все ж таки якийсь внутрішній голос шепотів мені, що сумнівів немає. Розпач, перед яким тьмяніють усі інші людські нещастя, — лише тільки розпач — змусив мене, після довгих вагань, розплющити очі. І я їх розплющив. Навколо була темрява — суцільна темрява. Я знав, що напад минувся. Знав, що криза моєї хвороби давно позаду. Знав, що до мене повернулася здатність бачити, і все одно довкола панувала непроглядна темрява, безпросвітній і суцільний морок ночі, яка триватиме вічно.
Я спробував погукати — мої губи і пересохлий язик конвульсивно ворухнулися, — але з порожніх легенів не вихопилося ні звуку: вони, немов причавлені велетенською горою, здригалися й билися, наче серце, при кожному тяжкому й болісному подиху.
Коли я спробував крикнути, виявилося, що моя щелепа підв’язана, як це зазвичай роблять із небіжчиками. До того ж я відчував, що лежу на чомусь твердому; і щось так само тверде стискало мені боки. До тієї хвилини я не наважувався ворухнутися, але тепер у розпачі скинув догори руки, схрещені поверх мого тіла. Вони вдарились об тверді дошки, які були наді мною заледве за шість дюймів від обличчя. У мене більше не залишалося сумнівів у тому, що я лежу в домовині.
І тоді, серед нестерпних страждань, до мене, мов янгол, з’явилася надія — я згадав про свої застережні заходи. Я звивався та корчився, силкуючись відкинути віко, але воно навіть не зрушило з місця. Я обмацував свої зап’ястки, намагаючись відшукати мотузку, прив’язану до дзвона, але її не було. І тоді янгол-розрадник полишив мене назавжди, а натомість іще сильніший, ніж раніше, розпач запанував знову; адже тепер я знав напевно, що немає м’якої оббивки, яку я так завбачливо приготував, і до того ж у ніздрі мені раптом ударив різкий, своєрідний запах сирої землі. Залишалося визнати неминуче. Я не в склепі. Напад стався, коли я був далеко від домівки, серед чужих людей, коли і як, я не міг пригадати; а люди поховали мене, мов собаку, в звичайній труні, глибоко закопали навік-віки у простій безіменній могилі.
Коли ця жахлива впевненість охопила мою душу, я знову спробував закричати; і тепер нестямний зойк, сповнений смертного страждання, увірвався у царство підземної ночі.
— Гей! Гей, у чому справа? — відгукнувся грубий голос.
— Що за чортівня така! — озвався ще один.
— Ану вилазь звідти! — гукнув третій.
— Чого це ти там верещиш, наче зграя котів? — відказав четвертий; і тут до мене підступилися якісь шибеники злочинницького вигляду й безцеремонно почали трясти. Вони не розбудили мене, бо я вже прокинувся, коли закричав, але повернули до тями.
Це сталося неподалік Ричмонда, у Вірджинії. Разом із товаришем я вирушив на полювання, і ми подолали кілька миль понад річкою Джеймс. Пізно ввечері нас заскочила буря. Сховатися можна було тільки в каюті невеликого шлюпа, який стояв на якорі, навантажений землею. У нас не було виходу, тож довелося заночувати на судні. Я ліг на одне з двох ліжок; неважко уявити, якими можуть бути ліжка на шлюпі вантажопідйомністю шістдесят або сімдесят тонн. На моєму ліжку не було навіть підстилки. Воно було не ширшим за вісімнадцять дюймів. І стільки ж було від ліжка до стелі. Я насилу туди втиснувся. Проте спав міцно, і все, що мені примарилося, — адже це не було просто кошмарне сновидіння, — легко пояснити незручністю ліжка, постійним напрямком моїх думок, а також тим, що я, як уже було сказано, прокидаючись, не міг відразу отямитися. Трясли мене матроси і наймити, які розвантажували шлюп. Запах сирої землі йшов від самого вантажу. Пов’язкою, якою було підв’язано щелепу, виявився шовковий носовичок, яким я скористався замість нічного ковпака.
І все ж таки тієї ночі я пережив такі муки, ніби мене й справді поховали заживо. То було жахливе, огидне катування; проте з лиха постало добро, і найдужче потрясіння викликало неминучий злам. Моя душевна сила відновилася, віднайшла рівновагу. Я поїхав за кордон. Я ретельно займався спортом. Я дихав вільним повітрям неба. Я й думати забув про смерть. Викинув геть медичні книги. Б’юкена спалив. Перестав читати «Нічні роздуми», будь-які безглуздя про кладовища, моторошні казочки на взір цієї. Одне слово, я став зовсім іншою людиною і почав нове життя. З тієї пам’ятної ночі я назавжди позбувся страхів перед домовиною, а з ними зникла й каталепсія, яка була радше їх наслідком, ніж причиною.
Бувають хвилини, коли навіть тверезому погляду Розуму сумне Буття людське уявляється подібним до пекла, але нашій уяві не можна безкарно проникати в таємні глибини. Овва!