Слід веде до моря - Володимир Кирилович Малик
Юрко іронічно усміхнувся.
— Ну, вже й геніальна!
Сергій ображено шморгнув носом.
— Та ти спершу вислухай, а потім критикуватимеш!
Вони відійшли вбік і стали під газетним кіоском.
— Ну, слухаю… Кажи!
Сергій по-змовницькому нахилився до Юркового вуха.
— А чому б нам не гайнути в плавання?.. Узяли б Марту, її човен — і в путь!.. Як ти на це дивишся? Га?
— Чекай! Чекай! У яке плавання? Куди?
— Ну, як — куди? По морю, звичайно…
— І в той же день тебе заверне з моря міліція, щоб ти знав! — остудив його запал Юрко.
— Не заверне! Я все обдумав! Ми ж не попливемо на фарватер, де ходять кораблі, а зробимо мандрівку по затоці, порибалимо біля безлюдних островів… Юшку зваримо… Ти уявляєш?
Юрко уявив намальоване Сергієм морське привілля, сонячні піщані береги островів, намет під верболозом, казанок над багаттям… А що? Справді, Сергій непогано придумав!
— А якщо Марта не захоче?
— Ну, сказав! Я Марту знаю!..
— А якщо батько не дасть човна?
Сергій засопів носом.
— Дасть! Будь певен!.. Якщо Марта захоче, то дасть! Або сам попливе з нами!
— Гм, ти все передбачив… Ну, що ж — ідея приваблива! — погодився Юрко. — Вважай, що я твій компаньйон!
— Тоді ходімо до Марти на переговори!
— Так відразу?
— А чого ж відкладати?
— Я зараз не маю часу… Мабуть, іди до Марти поки що без мене. Якщо ж сам не зможеш, тоді візьмеш мене на допомогу.
Сергій трохи подумав. Потім погодився.
— Гаразд. Тільки не довго швендяй і заходь до неї — поговоримо… Може, й справді потрібна буде твоя допомога. Згода?
— Ну, тоді домовились… Бувай! — Сергій тріпнув чубом і зник за рогом.
Юрко трохи постояв, а потім швидко почимчикував далі.
Степан Бенедиктович, у синьому фартусі, з запорошеними тирсою вусиками, нахилився під навісом біля циркулярки і щось випилював із пахучої соснової шалівки. Побачивши Юрка, вимкнув струм.
— Заходь, заходь, Юрію! Як твоє здоров'я?
— Дякую, добре, — Юрко зніяковів.
Виручив Степан Бенедиктович. Струснувши з одягу тирсу, взяв хлопця під руку — повів у сад до столу.
— Сідай… Розповідай, як живеш, чим займався після того, як виписався з лікарні… Голова не болить?
— Ні.
— Це добре. На море ходиш? Купаєшся? Рибу ловиш?
— Тільки збираємося з Сергієм, — відповів Юрко і, набравшись рішучості, додав: — Я прийшов до вас, Степане Бенедиктовичу, щоб розповісти…
Він завагався і замовк. Учитель враз посерйознішав.
— Кажи — чого? Я слухаю.
Юрко почервонів, не знаючи, як почати.
— Порадитись прийшов.
— Ну, ну, розповідай, Юрію! — підбадьорив учитель.
— Але це секрет.
— Ясна річ! Я розумію. Можеш не сумніватися, — таємницю буде збережено.
Юрко глянув прямо в очі Степанові Бенедиктовичу. Тихо сказав:
— Бачите, знайшовся мій батько. Не було, не було, а це раптом…
— Ну, й що? — так же тихо спитав класний керівник, нічим не виявляючи своїх почуттів.
— Я його ні разу в житті не бачив, не уявляю, який він… Хотів би зустрітися, поговорити, та мати і слухати про нього не хоче. — І Юрко розповів про батьків лист і про свою розмову з матір'ю.
Степан Бенедиктович слухав уважно, не перебиваючи, і тільки вряди-годи поглядав пильно на хлопця з-під густих острішкуватих брів.
Закінчуючи свою розповідь, Юрко знічено опустив плечі.
— Не знаю, що мені робити. І матір жалко, і батька хочеться побачити…
Степан Бенедиктович помовчав. Глибока зморшка пересікла його крутий лоб.
— А мама не заборонила тобі зустрічатися з батьком?
— Про це не було мови.
— Де батько живе?
— У порту Новому. Вулиця Полтавська…
— Ти знаєш, де це?
— Ні.
— До порту Нового по морю кілометрів десять-дванадцять… Можна катером… Ось так — через затоку, — вчитель махнув рукою на північний захід. — А якщо автобусом, по асфальту, то і всі двадцять п'ять…
— То ви мені радите поїхати до нього?
Степан Бенедиктович поклав руку на Юркове плече, цим самим даючи зрозуміти, що він з довір'ям ставиться до свого вихованця.
— А чому б і ні?.. Адже ти хочеш цього! Ти повинен знати, що життя — штука досить складна. Іноді не підозріваєш, яким боком воно повернеться до тебе. Ось саме зараз такі складнощі в житті твоїх батьків. І коли б їм допомогти, то вони, може, знайшли б спільну мову…
— А як їм допомогти?
— Простягнути батькові руку! Судячи з того, що ти розповів, він хоче з тобою зустрітися. Отже, поїдь до нього! Така моя порада.
— А мама?
— Бачиш, мама не має права заборонити тобі зустрітися з батьком. Та й не малюк ти уже!..
Юрко зрадів. Спокійні, розсудливі слова класного керівника розсіяли сумніви і вагання. Безперечно, треба їхати до батька! Знайти його! Поговорити!
Він підвівся.
— Дякую, Степане Бенедиктовичу. Я зрозумів вас…