Казки - Ганс Хрістіан Андерсон

Навколо палацу був великий сад з вогненно-червоними і темно-блакитними деревами. Листя і гілля на них весь час коливалися, і плоди сяяли, наче золото, а квіти були мов палаючі вогні. Землю тут посипали дрібним-дрібним піском, ледь блакитним, як сірчане полум’я. І скрізь на морському дні все мало ледь блакитний відблиск, — можна було подумати, що ти стоїш не на морському дні, а десь високо в повітрі, і вгорі і під ногами — скрізь небо. У безвітря можна було навіть побачити сонце; воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої ллються струмені світла.

Кожна з маленьких царівен мала своє містечко в саду, де могла копати і саджати квіти, які хотіла. Одна зробила собі грядочку квітів у вигляді кита, другій заманулося, щоб її грядка була схожа на маленьку морську русалку, а наймолодша зробила свою грядку круглою, як сонце, і посадила на ній такі ж, як воно, червоногарячі квіти.

Дивною дитиною була ця русалочка — така тиха, задумлива… Сестри її захоплювалися різними дивовижними речами, які потрапляли сюди з розбитих кораблів, а вона, крім своїх палаючих червоних квітів, схожих на сонце, поставила у своєму куточку лише одну прекрасну мармурову статую. Це був чудовий хлопчик з білого чистого мармуру, що опинився на дні моря з якогось загиблого корабля. Вона посадила біля статуї рожево-червону плакучу вербу, верба чудово розрослась; гілля її звішувалося через статую і хилилося на блакитний пісок. А тінь від гілля здавалася фіалковою і теж хиталася, — здавалось, верхів’я і коріння ніби бавляться і цілуються одне з одним.

Не було більшої втіхи для русалочки, як слухати про життя людей там, нагорі. Стара бабуся мусила розповідати їй усе, що тільки знала про кораблі, міста, про людей, про тварин. Найбільше подобалося русалочці і дивувало її, що квіти на землі пахнуть — не те що тут, у морі! — що ліси там зелені, а рибки, які живуть на деревах, так дзвінко і хороше співають. Бабуся називала рибками пташок, інакше внучки не зрозуміли б її, адже вони ніколи не бачили пташок.

— Коли вам мине п’ятнадцять років, — казала бабуся, — вам теж дозволять випливати на поверхню моря, сидіти при світлі місяця на скелях і дивитися на величезні кораблі, що пропливатимуть мимо, ви побачите ліси й міста.

Саме цього року старшій царівні минав п’ятнадцятий рік. Іншим сестрам — а вони йшли одна по одній — доводилося ще чекати, і найдовше наймолодшій — цілих п’ять років, поки можна буде підійматися з морського дна і дивитися, що робиться на землі. Кожна з них обіцяла розповісти сестрам про те, що найбільше сподобається їй у перший день.

Адже їм не досить було тільки розповідей бабусі — їм хотілося так багато знати!

Та ніхто з них так пристрасно не жадав виплисти швидше на поверхню моря, як наймолодша, тиха, задумлива русалочка, якій доводилося чекати довше за всіх.

Скільки ночей простояла вона біля відчиненого вікна і дивилася вгору крізь морську блакить, де ворушили своїми плавцями і хвостиками риби! Вона могла бачити місяць і зірки. Правда, крізь воду вони здавалися досить блідими, проте далеко більшими, ніж здаються нашим очам.

А якщо інколи над нею линула темна хмара, вона знала — це пливе або кит, або корабель з багатьма людьми. Їм, звичайно, і на думку не спадало, що під ними, на морському дні, стоїть маленька прекрасна русалочка і простягає до них свої білі ручки.

Нарешті, старшій царівні виповнилося п’ятнадцять років і їй дозволили піднятися на поверхню моря.

Коли вона повернулась — оповідям не було краю. Але найкраще, казала вона, плисти при світлі місяця на піщаній відмілині і милуватися великим містом на березі. Там, ніби сотні зірочок, горять вогні, чути музику, гомін людей, гуркіт екіпажів, там височать гостроверхі вежі, лунають дзвони. Так, саме тому, що їй не можна було туди потрапити, це її вабило найсильніше.

О! Як слухала ці оповідання наймолодша сестра! Пізно увечері, стоячи біля відчиненого вікна і дивлячись крізь блакитно-темну воду, вона тільки й думала про велике місто з усім його гомоном, рухом, і їй здавалося навіть, що вона чує дзвін.

Наступного року і друга сестра дістала дозвіл піднятися з води нагору і плавати, де схоче. Вона виринула в ту мить, коли заходило сонце, і знайшла, що прекраснішого за це видовище не може бути. Усе небо сяяло, немов розтоплене золото, розповідала вона, а хмари — о, вона навіть не могла описати словами їхню красу! Пурпурові і фіолетові, вони швидко пливли в небі, але ще швидше, ніж хмари, до сонця летіла, ніби довгий білий серпанок, зграя диких лебедів. Русалочка теж попливла до сонця, але воно поринуло в море і рожевий відблиск згас на морській поверхні і на хмарах.

Минув ще рік, і випливла третя сестра. Вона була найсміливішою з усіх, тому попливла в широку ріку, що впадала в море. Вона побачила чудові зелені пагорки, вкриті виноградом. Замки і палаци виглядали з прекрасних лісів. Вона чула, як співали пташки, а сонце так сяяло і пекло, що русалка мусила часто поринати у воду, щоб освіжити своє палаюче личко. В невеликій бухті русалка помітила зграйку маленьких людських дітей. Зовсім голенькі, вони бігали і плескалися у воді. Русалка хотіла погратися з ними, але вони злякалися і втекли, а замість них прибігла маленька чорна тваринка, це був собака. Раніше русалка ніколи не бачила собак — собачка так грізно гавкав, що русалка від страху якнайшвидше попливла знову у відкрите море.

Але ніколи вона не могла забути чудові ліси, зелені пагорки і гарнесеньких діток, які могли плавати у воді, хоча у них і не було риб’ячого хвоста.

Четверта сестра не була такою сміливою. Вона трималася посередині у відкритому морі і розповідала, що це найкраще! Куди сягне око — на багато миль навколо море, а небо — ніби перевернутий скляний купол. Вона бачила й кораблі, але тільки здаля, вони здавалися їй чайками, навколо бавилися веселі дельфіни, а величезні кити пускали воду з ніздрів, і здавалося, що навколо б’ють сотні фонтанів.

Та ось надійшла черга п’ятої сестри. Її день народження припав на зиму, і тому вона побачила те, чого не бачили, коли випливали вперше, її сестри. Море було зовсім зеленим, і навколо плавали крижані гори, схожі на величезні