Щоденник Миколки Синицина - Микола Миколайович Носов

Підвівся я. Ми вийшли так, щоб ніхто нас не бачив. Взяли заступи й пішли на город. Місяць світив, і все було видно. Прийшли на город.

— Ось наша ділянка, — каже Мишко. — Бачиш, і пень стирчить.

Стали ми копати. Цього разу Мишко добре працював, і ми багато скопали. Дійшли до пня і вирішили його викорчувати. Обкопали з усіх боків і почали із землі витягувати. Тягли, тягли, а він не лізе. Довелось обрубати коріння заступом. Утомилися, як коні! Однак витягли. Землю зарівняли, а пень Мишко на сусідню ділянку кинув.

Я кажу:

— Це ти недобре вчинив!

— А куди його подіти?

— Не можна на чужу ділянку!

— Ну, давай його в річку кинемо!

Узяли ми пень і потягли до річки. А він важкий! Насилу дотягли — і шубовсть у воду! Він поплив річкою, ніби спрут чи восьминіг якийсь. Ми подивилися йому вслід і пішли додому.

Більше вже не могли працювати. Утомилися дуже. Та нам зовсім невеличкий клаптик лишилося скопати.

Вранці прокинулись ми пізніше від усіх. Усе тіло в нас болить: руки болять, ноги болять, спина болить.

— Що це? — запитує Мишко.

— Перетрудились, — кажу, — занадто багато працювали.

Підвелися ми, розім'ялися трохи. За сніданком Мишко завів перед хлопцями хвалитися, що червоний прапор нам дістанеться.

Після сніданку всі помчали на город, а ми з Мишком пішли не поспішаючи. Куди нам поспішати! Прийшли на город. Усі, як кроти, риють, а ми ходимо та посміхаємося.

— Не бачити вам прапора, — кажемо, — як своїх вух!

Хлопці відповідають:

— Ви б працювали! Тільки іншим заважаєте.

Тут Мишко каже:

— А це ось чия ділянка? Зовсім мало скопано. І господарів нема. Напевне, досі задають хропака?

Я подивився:

— Номер дванадцятий. Та це ж наша ділянка!

— Не може бути, — каже Мишко. — Ми більше скопали.

— Мені, — кажу, — теж здавалося, що більше.

— Може, умисне хто-небудь номерки перемінив?

— Ні, все правильно. Ось одинадцятий, а там тринадцятий. Дивимось, і пень стирчить. Ми розгубилися навіть.

— Послухай, — кажу я. — Якщо це наша ділянка, то звідки ж пень узявся? Адже ми його вже викорчували!

— Правда, — каже Мишко. — Не міг же за ніч новий пень вирости.

Раптом чуємо, Іванко Ложкін на своїй ділянці кричить:

— Хлопці, гляньте, яке диво! У нас тут учора пень був, а сьогодні нема. Куди він подівся?

Усі побігли на те диво поглянути. Підійшли й ми з Мишком. «Що таке! — думаємо. — Вчора у них і до половини не було скопано, а сьогодні зовсім невеликий клаптик лишився».

— Мишко, — кажу я, — та це ж ми вночі помилково на їхній ділянці працювали і пень їм викорчували!

— Та ти що!

— Правда!

— Які ж ми віслюки! — каже Мишко. — Що ж нам тепер робити? За правилом, вони повинні нам свою ділянку віддати, а собі хай беруть нашу. Що ми, задарма у них працювали?

— Мовчи! — кажу. — Хочеш, щоб із нас увесь табір сміявся?

— Що ж робити?

— Копати, — кажу, — от що!

Вхопили ми заступи. Та де там: руки болять, ноги болять, спина не розгинається.

Скоро Іванко Ложкін та Семенко Бобров на своїй ділянці роботу закінчили. Вітя привітав їх і віддав їм червоний прапор.

Вони поставили його посеред ділянки. Усі зібрались довкола і в долоні заплескали. Мишко каже:

— Це неправильно!

— Чому неправильно? — запитує Вітя.

— Тому й неправильно, що за них хтось пень викорчував. Вони самі сказали.

— А ми винні? — каже Іванко. — Може, його хтось собі на дрова викорчував. Хіба ми заборонятимемо?

— А може, його хтось помилково замість свого викорчував, — відповів Мишко.

— Тоді б він тут був, а його ніде нема, — сказав Іванко.

— А може, вони його в річку вкинули, — каже Мишко.

— Ну що ти причепився: «може» та «може»!

— Може, вам і ділянку хтось уночі скопав, — не вгамовувався Мишко.

Я його штовхаю, щоб він не обмовився. Іванко каже:

— Все може бути. Ми землі не міряли.

Пішли ми на свою ділянку і почали копати. А Іванко та Семенко стали поруч і хихикають.

— Оце працюють! — каже Семенко. — Ніби уві сні клоччя жують.

— Треба їх на буксир брати, — сказав Іванко. — Бо в них найменше від усіх скопано.

Ну й узяли нас на буксир. Допомогли нам копати і пень викорчувати. Однак ми пізніше від усіх закінчили. Хлопці кажуть:

— Давайте на їхній ділянці, як на відстаючій, поставимо опудало.

Всі погодились і поставили опудало на нашій ділянці. Ми з Мишком образились. А хлопці кажуть:

— Добивайтеся, щоб ваша ділянка стала кращою, коли садити й полоти будемо, от і заберемо тоді з вашого городу опудало.

Юрко Козлов запропонував:

— Давайте опудало ставити тим, що відстають.

— Давайте! — зраділи всі.

— А восени подаруємо тому, в кого буде найгірший урожай, — каже Семенко Бобров.

Ми з Мишком поклали собі старатися з усієї сили, щоб спекатися цього опудала. Тільки в нас так нічого й не вийшло Ціле літо простояло воно на нашій ділянці. Бо коли садили, Мишко все переплутав і посіяв буряки там, де вже була морква посіяна, а коли прополювали, замість бур'янів петрушку повисмикував. Довелося на цьому місці хутенько редиску сіяти. Скільки разів я хотів відкараскатися від Мишка, та ніяк не міг. «Хто ж, — думаю, — у біді товариша кидає!» Так і морочився з ним до кінця.

Зате восени червоний прапор нам з Мишком дістався. У нас виявився найкращий урожай помідорів та кабачків.

Хлопці почали сперечатися.

— Це неправильно! — казали вони. — Весь час відставали, і раптом найбільший урожай!

Але Вітя сказав:

— Нічого, хлопці, все правильно. Хоч вони й відставали, але землю добре обробляли, старались і добивалися, щоб великий урожай був.

Іванко Ложкін сказав:

— У них земля була гарна. А от нам із Семенком погана земля дісталася. І врожай маленький, хоч ми як старалися. За що ж нам опудало подарували? Хай вони тоді й опудало беруть собі, якщо воно в них ціле літо стояло.

— Нічого, — каже Мишко, — ми візьмемо і опудало. Давайте його сюди.

Усі засміялись, а Мишко сказав:

— Коли б не це опудало, то ми й прапора не мали б.

— Це чому ж? — здивувалися всі.

— Тому що на нашій ділянці воно ворон лякало, а на інших ворони не боялись, от і врожай вийшов менший. І потім, через це опудало ми не забували, що нам треба старатись і працювати краще.

Я кажу Мишкові:

— Навіщо ти взяв це опудало? Для чого воно нам?

— Ну, давай його в річку кинемо, — каже Мишко.

Взяли ми