Артеміс Фаул - Йон Колфер

— Уже готово, — відповів Фоулі. — Можеш іти. — Певен?

— Звісно. Елементарна електроніка. Я займаюся людськими пристроями спостереження з дитячого садка. Просто довірся.

«Краще вже довіритися людям, аніж консультантові ЛЕП», — подумав Мульч. Але вголос сказав:

— Добре. Іду.

Він рушив коридором. Розвів руки, немов намагався триматися за повітря, щоб стати легшим. Щоб там кентавр не зробив, воно спрацювало, тому що ніхто з Людей Бруду на сходи не вискочив і не почав розмахувати примітивною вогнепальною зброєю.

Сходи. Ага, сходи. Мульч ставився до сходів із великою пошаною. Вони були для нього немов дорогою до чогось надзвичайного. А вгорі чекала найкраща здобич. Ці сходи були особливі. Морений дуб, витончене різьблення, що характерне для стилю вісімнадцятого століття або оздоблення дуже багатих будинків. Мульч провів рукою по візерунчастій панелі. В цьому випадку, мабуть, і вік і багатство.

Проте на милування немає часу. Так безлюдно тут довго не буде. Особливо під час блокади. Хто може сказати, скільки за кожними дверима стояло ненаситних вояк, готових відтяти ельфам голови, щоб прибити над комином.

Мульч обережно піднявся вгору, з підозрою прислухаючись до кожного звука. Навіть морений дуб скрипів. Гном тримався стіни, уникаючи килима. Уже після восьмого арешту він запам’ятав, що під товстим килимовим покриттям дуже зручно ховати датчики руху.

Верхньої площадки він дістався, не піднімаючи голови. Але у нього в буквальному сенсі визрівала нова проблема. Травлення у гномів через прискорений метаболізм може бути досить непередбачуваним. Ґрунт у маєтку був пухким, збагаченим повітрям, тому з землею і мінералами до Мульчевих кишок потрапило і повітря. Тепер йому хотілося на волю.

За етикетом гноми мали випускати гази в тунелі, та на манери часу не було. Тепер Мульч пожалкував,

що не позбавився газів у винному погрібці. Проблема з газами у гномів полягала в тому, що виходили вони не через верх, а знизу. Уявіть, до яких катастрофічних наслідків могла привести відрижка в той час, коли в роті повно глини. Не дуже приємне видовище. Тож анатомія гномів була створена так, щоб не чіпати неперетравлену глину, і гази виходили знизу. Звісно, можна пояснити все по-іншому, але ту версію можна прочитати лише в книжках для дорослих.

Мульч обхопив живіт руками. Сховатися б кудись. Від такого вибуху і вікна можуть повилітати. Він рушив коридором. Зайшов у перші двері.

Іще камери. І дуже багато. Мульч уважно роздивився, який кут вони охоплюють. Чотири спостерігали за поверхом, повертаючись у різні боки, інші три були нерухомо зафіксовані.

— Фоулі? Ти тут? — прошепотів гном.

— Ні! — типова саркастична відповідь. — У мене є набагато цікавіші справи, ніж перейматися загибеллю цивілізації.

— Дякую. Нехай той факт, що моє життя в небезпеці, не зіпсує твоє задоволення.

— Спробую.

— У мене для тебе заданнячко.

Фоулі одразу зацікавився.

— Справді? Кажи.

Мульч подивився на камеру, наполовину приховану в рельєфі архітрава.

— Потрібно дізнатися, куди саме спрямовані ці камери.

Фоулі розсміявся.

— Те ж мені завдання. Ці старі відеосистеми випромінюють слабкі іонні пучки. Неозброєним оком їх не побачити, звісно, але в тебе є іридокамера.

У Мульчевому оці щось клацнуло і блимнуло.

— Ой!

— Вибач. Невеличкий заряд.

— Можна було і попередити.

— Я тебе потім поцілую, крихітко. Мені здавалося, що гноми — міцні хлопці.

— Міцні. Сам побачиш, коли я повернуся.

У розмову втрутився голос Рута.

— Нікому ти нічого не покажеш, в’язню. Хіба, може, де в камері унітаз. Ну, що ти бачиш?

Мульч оглянув кімнату своїм чутливим до іонного випромінювання оком. Від кожної камери тягнувся ледь помітний промінь, немов промені сонця перед заходом. Вони всі сходилися на портреті Артеміса Фаула Старшого.

— Тільки не за картиною. Будь ласка!

Мульч притиснув вуха до скла на портреті. Нічого електричного. Тобто, сигналізації немає. Щоб переконатися, він понюхав рамку. Ніякого пластику або міді. Дерево, сталь і скло. Трохи свинцю у фарбах. Він підчепив нігтем раму і потягнув. Картина легенько відсунулася. А за нею... Сейф.

— Сейф, — сказав Фоулі.

— Сам знаю, дурню. Я намагаюся зосередитися! Хочеш допомогти, скажи комбінацію.

— Легко. До речі, на тебе чекає іще один шок. Може, велика дитинка захоче посмоктати пальчик, щоб заспокоїтися?

— Фоулі! Я тебе... О-о-ой!

— Ну от. Тепер ти рентген.

Мульч примружив око і подивився на сейф. Неймовірно. Він бачив, як працює механізм усередині. Можна було вирізнити кожен тумблер і паз. Гном поплював на волохаті долоні і набрав код. Через кілька секунд сейф відчинився.

— Гей! — не втримав він розчарування.

— Що таке?

— Нічого. Лише людська валюта. Нічого цінного

— Облиш, — наказав Рут. — Спробуй в іншій кімнаті. Рушай.

Мульч кивнув. Інша кімната. Доки є час. Та щось не давало йому спокою. Якщо цей хлопець такий розумний, чому він розташував сейфа за картиною? Таке кліше. Наче аматор якийсь. Ні. Тут щось не так. їх надурили.

Мульч зачинив сейф, повернув портрет на місце. Картина рухалася гладенько, немов усі механізми були добре змащені. Немов вона була невагомою. Він іще раз її відсунув. Повернув назад.

— В’язню. Що ти робиш?

— Замовкни, Джуліусе! Тобто, зачекайте хвилиночку, командире.

Мульч примружився і подивився на раму. Трохи товстіша, ніж звичайно. Трохи товстіша. Навіть ураховуючи полотно. П’ять сантиметрів. Провів нігтем по зворотному боці, підчепив, потягнув і...

— Іще один сейф.

Менший. Явно зроблений на замовлення.

— Фоулі, я крізь нього не бачу.

— Облицьований свинцем. Ти сам один, ведмежатнику. Роби свою справу.

— Отак завжди, — пробурмотів Мульч, припадаючи вухом до холодного металу.

Навмання крутнув диск. Непогано. Свинець приглушував звуки, тож доведеться зосередитися. Така тоненька штука не може мати більше ніж три тумблери.

Мульч затамував подих і повернув диск. Одне клацання за раз. Для звичайного вуха, навіть із підсилювачем звуку, усі клацання здалися б однаковими. Але для гнома кожен із них був особистим, кожен мав свою специфіку і лунав так, що можна було оглухнути.

— Один, — видихнув він.

— Поспішай, в’язню. Час спливає.

— Ви оце зараз мене перериваєте, щоб це сказати? Тепер розумію, як ти став командиром, Джуліусе.

— В’язню. Я...

Та все дарма. Мульч витяг навушник і запхав його до кишені. Тепер він міг повністю зосередитися на завданні.

— Два.

Зовні почулися звуки. В коридорі. Хтось наближався. Розміром зі слона, судячи з того, скільки від нього було шуму. Жодного сумніву, це людина-гора, що перетворила перший