Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

на небо. Залунав твердий голос старого вождя. У суцільній тиші він дзвенів, як владне веління. Вождь вимовив усього кілька слів, проте їх було досить. Віщун якось зіщулився, від його пихатого вигляду зразу не лишилося майже нічого. Він витиснув з себе якусь невиразну відповідь, мляво повернувся до жертовника і помахом руки покликав когось до себе.

Троє дужих жінок у розшитих золотом льняних сукнях з кинджалами в руках вийшли наперед. На їхніх повстяних головних уборах виблискували бронзові бляшки, кинджали вони тримали поперед себе, гостряками наперед. Віщун вказав їм на полонених, що, ледве тримаючись на ногах, стояли біля жертовника. Троє озброєних жінок, загрожуючи кинджалами, одразу підійшли до них і схопили за руки. Ще мить — і вони потягли полонених до підніжжя жертовника. Залунав одчайдушний лемент. Якими знесиленими не були полонені, але, почувши смертельну загрозу, вони почали опиратися. Проте — хіба ж мали змогу щось протиставити дужим, озброєним жінкам ці стомлені, змучені люди?..

— Це обурливо! — вихопилось у Ліди. — Жінки допомагають цьому мерзенному віщунові!

Наче не чуючи її слів, Дмитро Борисович бурмотів:

— Так, так, усе правильно! Саме жінки були в скіфів жерцями! Жінки, а не чоловіки, так, так! Дивно лише, що головний віщун не жінка, а старий, хоч і зодягнений у жіночий одяг… Енарей, звісно, але в чому ж тут річ?..

— Тс-с! — знову спинив археолога Іван Семенович.

Вождь мовчки дивився на те, що відбувалося коло жертовника. Обличчя його було незворушне, позбавлене будь-якого виразу. Мовчали і його воїни. Тільки лементувала полонена жінка, яку тягнули до підніжжя жертовника, та чути було невиразний гомін у юрбі.

— Вони хочуть убити їх! — обурено мовила Ліда.

— Принести в жертву! — додав не менш обурений Артем, забувши про потребу стримуватися й говорити пошепки.

— Тс-с! Тихо! — почули вони застережливий голос Івана Семеновича з-за дерева.

Але цього разу Артем не міг коритися наказові, як раніше. Він палко заговорив:

— Іване Семеновичу, це неможливо! Ми повинні втрутитися, допомогти, врятувати їх!

— Нас усього четверо, Артеме!

— Все одно ми не маємо права! — Артем рішуче стиснув держак своєї кирки.

— Це божевілля, Артеме! Я наказую вам…

Але було пізно. Артем вискочив наперед, і його постать чітко вималювалася на фоні рудих стовбурів, його помітили відразу. Кілька вершників враз поскакали назустріч Артемові до лісу, загрожуючи дротиками. Залунав оглушливий свист і вигуки.

Все відбулося блискавично. Археолог не встиг зійти з місця, Ліда ще тільки ступила крок уперед слідом за Артемом, як вершники уже оточили мандрівників. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: опиратися марно. Дротики були націлені в груди, сокири загрозливо звелися в повітрі. Проте скіфи не нападали. Вони перемовлялися, вражені, мабуть, небаченим виглядом незнайомців. Нарешті один з них вимовив щось тоном наказу. Частина вершників заїхала назад і почала підштовхувати мандрівників дротиками у спину.

— Та обережніше, ви! — розлютовано гукнув Артем.

— Доведеться підкоритися, товариші, — тихо сказав Іван Семенович. — Тепер ми теж полонені…

— Іване Семеновичу, я винний… пробачте… — повернувся до геолога Артем, який збагнув, що він наробив.

— Потім, Артеме. Тим більше, що коли б ви цього не зробили, то зробив би це я сам, — відверто сказав Іван Семенович. І Артем зрозумів, що було б саме так…

Гострими дротиками мандрівників штовхали у спини. Ззаду і спереду були озброєні вершники. Лишалося тільки йти вперед — до скіфів, до старого вождя, до полонених…

ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Що таке «поскіна»? — Артем проти старого віщуна. — Перемога біля жертовника. — Дмитро Борисович починає розуміти. — В кибитці старого вождя. — Варкан і скіфська оксюгала.

Дмитро Борисович знизав плечима:

— Що ж, іти так іти. Не можу сказати, щоб це був найкращий спосіб ознайомлення з життям стародавніх скіфів… Але… — Він підняв руку й насунув свій м’який капелюх. — Але, здається, більше нічого нам не лишається… Е, зачекайте, це що ж таке?..

Один з вершників, мабуть, зацікавившись дивним, з його погляду, головним убором Дмитра Борисовича, підчепив дротиком його капелюх і підняв у повітря, показуючи іншим. Вершники жваво загомоніли. Але це тривало якусь хвилину.

Бо Діана, ображена за свого друга, зробила свої висновки. З загрозливим гарчанням жовтий боксер стрибнув уперед. Він блискавично майнув у повітрі. Почулося глухе хрумтіння. Боксер схопив своїми міцними іклами дротик, на якому висів капелюх археолога, і зламав його, мов соломинку. Капелюх упав на землю. Вершник ледве стримав зляканого коня, що став дибки. Та й сам він був, очевидно, вражений несподіваним нападом і навіть не намагався чинити будь-якого опору.

А Діана уже відстрибнула назад, до своїх, трохи присіла на задні лапи і вишкірила зуби, готова і далі захищати друзів. Тим часом Дмитро Борисович підняв з землі капелюх і надів його, ображено бурмочучи:

— Така неввічливість… добре, що Діана допомогла!..

— Добре-то добре, але як би з того не вийшло нової неприємності, — мовив стурбовано Іван Семенович, поглядаючи на вершників.

— А мені здається, навряд. Гляньте на них, які вони занепокоєні. Їй-бо, вони, напевне, дуже бояться собаки, — озвався Артем.

Справді, вершники боязко поглядали на Діану. Здавалося, що й дійсно собака викликала в них великий страх. Той з вершників, на якого напала Діана, хутко відкинув у кущі зламаний дротик. Він ще раз озирнувся на собаку і від’їхав подалі, повторюючи одне й те ж слово:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Решта вершників теж уникала сутички з собакою, хоч і тримала напоготові дротики й мечі. Загадкове слово «поскіна» лунало навколо.

— Що ж це може означати, та «поскіна»? —