Шпага Славка Беркути - Ніна Леонідівна Бічуя
— Ми тут час гайнуємо, а ти на ковзанці!
— Як тобі не соромно!
Правду мовивши, Лілі було дуже соромно, але ж хіба годиться отак відразу каятись!
— А хто вам велів сидіти? Йшли б і собі на ковзанку! — не дуже впевнено порадила вона.
Славко Беркута підвівся з-за парти, мовчки натягнув пальто і мовчки пішов із класу. І за ним, немовби й не помічаючи своєї «вчительки», рушили геть усі ображені «курсанти». Лілі стояла, недбало хмикаючи, доки вони виходили, а потім жалібно схлипнула, сіла за парту і, затулившись мокрим холодним рукавом, довго плакала в порожньому класі…
А іншого разу вона надумала ставити п’єсу про Попелюшку, і, звичайно, головна роль належала їй. Однак виявилося, що по ходу дії Попелющці необхідно співати. А Лілі, на жаль, уміла, все на світі, крім цього. Вихід із становища знайшли — Лілі стоятиме біля самої завіси, старанно ворушачи губами, а за завісою буде співати дівчинка Ліда. І раптом в останній момент, коли вже навіть афіші вималювали, Лілі Теслюк не прийшла до школи.
Схвильовані артисти прибігли до неї додому:
— Лілі, ти ж зриваєш виставу!
— Ти нас підводиш!
— Я хвора, — кволим голосом повідомила Лілі і показала градусник. — У мене температура тридцять вісім. І не пищіть — я вас не підвела, нехай Ліда замість мене грає, вона всю роль знає від початку до кінця. Нехай вона, вона вам заграє і заспіває…
Потішені артисти не вчули гіркоти в словах Лілі. Вони були раді, що вистава не провалиться. І ніхто з них поняття не мав, що Ліда напередодні говорила Попелюшці:
— Добре тобі, ти будеш на сцені, а я за завісою… Стій і співай, ніхто й не здогадається! Коли хочеш знати, я всю роль вивчила, я все не гірше від тебе…
Лілі усе зрозуміла. Лілі півночі зітхала, а вранці нагріла градусник біля груби, і мама здивовано обмацувала їй голову, примушувала говорити «а» та «е», аби переконатися, чи нема в доні ангіни, а Лілі морщила носа і запевняла, заплющивши очі:
— Страшенно болить. Напевно, десь там глибоко, тому не видно, мамо.
У день вистави Лілі почувала себе справжньою Попелюшкою. Бідна, бідна дівчинка! Ніхто її не любить, не відає, яка вона хвора, яка самотня! Лілі увійшла в роль: замикається на ключ у кімнаті і перед дзеркалом влаштовує виставу сама для себе. Бідна маленька Попелюшка!
— Відімкни! З ким ти там розмовляєш? — кричить з коридора молодший брат.
Попелюшці ввижаються злі сестри і мачуха. їй так жаль себе! Коли б то взяти та зникнути, щезнути, аби не бачити отих недобрих облич!
— Я лечу… Я лечу… У мене виросли крила… Білі крила в мене виросли, я не зостанусь тут, я лечу, лечу-у-у…
Махає простирадлом Лілі, ніби в неї справді виросли крила, такі білі й гарні…
— Прощайте, прощайте, я не повернуся ніколи!
— Ма-мо! — репетує молодший брат. — Мамо, Лілі не повернеться ніколи! Вона полетіла!
— Дитина в гарячці, вона марить, — жахається мама, однак за мить, замість визнання неабиякого акторського таланту, — добряча сварка. Зовсім не заслужена, на думку самої Лілі.
Стефко Вус
Давно то було чи недавно? Давно, мабуть. І ніби не з ним, Стефком, усе діялось, а з кимось іншим.
Лежало село межи горами. Долі селом перестрибувала з камінця на камінець річка-самотека, а над річкою примостилася хата.
У хатніх присінках стояла стара діжка, де баба Олена квасила на зиму капусту. Влітіку ж перекидала догори днищем і складала зверху різний непотріб — старі чоботи, шмаття, онучі. За діжкою жив їжак. Він придибав якось уночі. Хтозна, як він увійшов, бо двері були замкнені. Оселився собі в кутку, позносив туди всякого мотлоху, вистромляв з криївки смішну мордочку і викочувався до мисочки з молоком. А якось на світанні розбудив усіх, вовтузячись під дверима у сінях, і коли йому відчинили, перекотився через поріг, а на голках у нього стирчали яблука. Стефко з’їв одне — ніколи не куштував він нічого смачнішого, ніж оте їжакове яблуко.
Неподалік од хати росла велика, старезна липа. Коли вона цвіла і від неї йшов такий солодкий дух, що аж голова паморочилася, то починала співати. Співала низьким, оксамитовим голосом, щодень одну і ту ж монотонну, але дуже гарну пісню, і минуло немало часу, поки Стефко додумався: то бджоли прилітали по мед густим роєм і так гули, непримітні у зеленій, майній липі, що, здавалося, дерево співає.
Давно то було, і не зі Стефком ніби, а з кимось іншим.
Він чи не він купався у крижано-холодному потоці? Посинілий — аж очі попригасали, але упертий у своєму бажанні навчитися плавати, годинами сидів у мілкій, по коліна воді, розводив навсебіч руками і гукав:
— Пливу, Настко, я пливу! Ти бачиш, як я пливу?
Сестра сміялася:
— Як сокира, як сокира!
Хлопець вискакував з води і кидався за Насткою, щоб покарати за глузування. Настка блискала хитрими очима, тікала до баби, ховалася у рясній спідниці; біля баби їй ніхто вже не був страшний, навіть змій із казки.
Теля дивилося на Стефка добрими, вологими очима і лизало в голе плече. Воно любило Стефка. Сонце гріло, баба розповідала казки. Сонце любило Стефка, і баба любила Стефка.
Гладила шорсткими, негнучкими пальцями кучеряву густу чуприну:
— Кукулику мій, сиротя бідне…
Восени вони з бабою ходили по гриби. Стефко взувався у високі чоботи, аби ніг не обросити, виламував міцного костура і розгортав ним сухе листя, щоб побачити гриба і відігнати геть гадюку. Баба вміла ходити над урвищем і визбирувала всі гриби, вона їх помічала, навіть не дуже приглядаючись. І ніколи не послизнеться на мокрім глинястім схилі, а Стефко раз по раз падав, потому сушився на сонячних галявинах, на заліску. Мокрий від недавнього дощу ліс пестив, голубив тіло, і, здавалося, весь напоєний запахом землі, старого листя, грибів та ожини, ти ростеш, підносишся над лісом і бачиш світ далеко-далеко поза гордми.
Баба мала повнісінький кошик грибів, Стефкові не хотілося вертати додому отак собі, складніруч, він струшував з гілок ліщини коричневі горішки-лусканці, а вдома жменями висипав їх малій Насті — то для неї була найкраща лакомина.
А потім баба померла, і Стефка мовби хто закаменив. Сидів у темнині на горищі, і бійно йому було, і сумно, і здавалося, що цілий світ пішов у переверти. «Кукулику мій, сиротя бідне…» Аж тепер відчув себе Стефко сиротям.
Приїхав з міста за ним та Насткою тато. Стефко досі бачив його зрідка,
