Чарівник Країни Оз - Лаймен Френк Баум
Піднявши черевички, вона витрусила з них порох і простягла Дороті.
— Відьма Сходу пишалася цими черевичками, — промовив один із жувачів. — Вони мають чарівну здатність, але яку саме — ніхто не знає.
Дороті занесла черевички до кімнати й поставила на стіл. Потім вийшла до жувачів і сказала:
— Мені конче треба повернутися додому, бо тітонька й дядечко, певно, вже з ніг збилися, шукаючи мене. Чи ви не покажете мені дороги назад?
Жувачі з Відьмою перезирнулися, потім подивились на Дороті й похитали головами.
— На сході, недалеко звідси, простяглася^ безмежна пустеля, — сказав один із жувачів. — Але нікому ще не вдавалося перейти її.
— І на півдні те саме, — додав другий. — Я бачив це на власні очі. Південь — Край ковтачів.
— А мені розповідали, — озвався третій, — що й на захід дороги немає. Там Край моргунів, там владарює Лиха Відьма Заходу. Ніхто не може перейти через її володіння — вона всіх бере в полон і обертає в рабів.
— Ну, а північ — мій край, — озвалася стара. — Та за ним теж лежить пустеля. Отож боюсь, що тобі доведеться лишитися з нами.
Почувши це, дівчинка заплакала, бо їй не хотілось залишатися серед цих дивовижних чужинців. Сльози Дороті неабияк засмутили лагідних жувачів — діставши хусточки, вони й собі заплакали. А от Відьма Півночі плакати не стала. Вона зняла з голови капелюх, поставила його гострим верхом на кінчик свого носа й урочисто промовила: «Раз, два, три!» Капелюх обернувся на грифельну дошку, а на ній крейдою великими літерами було написано:
«НЕХАЙ ДОРОТІ ЙДЕ ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА».
Відьма Півночі взяла дошку, прочитала напис і спитала:
— Мила, тебе звуть Дороті?
— Так, — відповіла дівчинка, втираючи сльози.
— Тоді тобі треба йти до Смарагдового Міста. Може, Оз якось зарадить твоїй біді.
— А де воно, це місто? — спитала Дороті.
— В самісінькому центрі країни, і править ним Оз, великий і мудрий чарівник, про якого я вже згадувала.
— Він — добра людина? — занепокоєно спитала дівчинка.
— Він добрий чарівник. А от чи людина він, не знаю, бо ніколи не бачила його.
— А як мені дістатися до Смарагдового Міста?
— Пішки, як же іще? Дорога далека, подекуди вона приємна, а подекуди важка й навіть небезпечна. Та я почаклую, щоб тебе під час подорожі не спіткало ніяке лихо.
— Може, як на те ваша ласка, ви б краще пішли зі мною? — попросила Дороті, подумавши, що, певно, не зустріне більше такої доброї душі в цій незнайомій країні.
— На жаль, не можу, — відповіла старенька. — Але я поцілую тебе — і людину, яку поцілувала Відьма Півночі, ніхто не скривдить! — Вона підійшла до дівчинки й торкнулася устами її чола, залишивши на ньому круглий сяючий знак. Потім мовила: — До Смарагдового Міста веде шлях, вимощений жовтою цеглою. Іншого такого шляху немає, ти з нього не збочиш. Ставши перед Озом, не бійся, не тремти, а розкажи до ладу, як опинилася тут, і попроси ради. А тепер до побачення, люба.
Троє жувачів низько вклонилися дівчинці, побажали їй щасливої дороги й пішли собі геть. Відьма ж приязно кивнула Дороті, тричі крутнулася на лівій нозі і зникла без сліду, дуже здивувавши Тото, який зайшовся голосним гавкотом. (Поки Відьма стояла перед ними, він не те що гавкати — гарчати не зважувався).
Але Дороті, знаючи, що має діло з Відьмою, наперед здогадалася, що та зникне саме в такий спосіб, і тому навіть оком не кліпнула.
ЯК ДОРОТІ ВРЯТУВАЛА СТРАШИЛАКоли Дороті лишилася сама, їй захотілося їсти. Підійшовши до мисника, вона накраяла хліба, намазала його маслом і разом з Тото поснідала, а тоді пішла з відром до потічка й набрала чистої, прозорої води. Песик тим часом гасав між дерев, лякаючи пташок. Дороті гукнула його й саме цієї миті побачила якісь соковиті плоди. Кілька штук вона зірвала і з насолодою з’їла. Повернувшись до хатини, дівчинка випила холодної води, напоїла Тото й заходилася лаштуватись у дорогу.
Дороті мала тільки одне гарне вбрання — картате блакитно-біле платтячко з пояском. Дівчинка дбала, щоб воно завжди було чисте, й вішала його на плічках над ліжком. Хоч блакитні квадратики на платтячку від частого прання трохи зблякли, воно мало ще цілком пристойний вигляд. Старанно вмившись, дівчинка перевдяглася і наділа рожевий капелюшок. Хліб вона поклала в козубець і прикрила білою хустиною. Потім глянула на свої ноги й аж тепер побачила, що її черевики зовсім стоптались. А іншого взуття в неї не було.
— Ох, не витримають вони далекої дороги, Тото, — сказала Дороті, а песик звів на неї чорні очиці й пометляв хвостиком — мовляв, твоя правда.
І тут погляд Дороті зупинився на срібних черевичках, що лишилися від Лихої Відьми Сходу й тепер стояли на столі.
— Цікаво, чи прийдуться вони мені, — сказала Дороті песикові. — Для мандрів кращих не придумаєш, бо таким немає зносу.
Скинувши свої старі черевички, вона взула срібні, й виявилося, що вони якраз до ноги. Тоді, взявши козубець, Дороті сказала:
— Ходім, Тото. Ходімо до Смарагдового Міста, до великого Оза — може, він зарадить нам, допоможе вернутися додому.
Вона замкнула двері, поклала ключ до кишені й у супроводі Тото, який одразу споважнів, вирушила в дорогу.
Поблизу будиночка сходилося й розходилося кілька доріг, але Дороті легко знайшла ту, що була вимощена жовтою цеглою, і попростувала нею, весело цокаючи срібними каблучками.
Сонце яскраво сяяло, пташки радісно співали, й Дороті, — дарма що була ще маленька дівчинка, яку смерч заніс на чужину далеко від рідного краю, — зовсім не почувалася нещасною.
Вона ішла й милувалася чарівними краєвидами. Обабіч