Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен

І Малий зневажливо махнув рукою, точнісінько так, як махав Карлсон. Він хотів показати мамі, що зовсім не варто побиватися через якусь там книжкову полицю.

Проте на маму це ніяк не вплинуло.

— Це так каже Карлсон? — спитала вона. — Тоді передай йому, що коли він ще раз пхатиме сюди свого носа, то я так змащу його, що довіку не забуде.

Малий нічого не відповів. Він вважав, що це просто жах — таке говорити про найкращого в світі машиніста. Але на що інше можна було сподіватися такого дня, коли всі наче змовились перечити йому?

І Малий раптом затужив за Карлсоном. За бадьорим, радісним Карлсоном, що так гарно махав рукою й казав, що нещастя — то дурниці, і про них не варто й згадувати. Йому так хотілося знову побачити Карлсона. «Невже він більше ніколи не прилетить?» — з тривогою подумав Малий.

— Спокійно, тільки спокійно, — сказав собі він, достеменно як Карлсон. — Адже Карлсон пообіцяв, що прилетить.

Виявилося, що на Карлсона таки можна покластися. Бо не минуло й кількох днів, як він з’явився знов.

Малий саме лежав у своїй кімнаті долілиць на підлозі й читав, коли почулося гудіння й у вікно, мов велетенський джміль, залетів Карлсон. Він покрутився по кімнаті, наспівуючи якусь веселу пісеньку. Часом він стишував літ і розглядав картини на стінах, схиливши набік голову і примруживши очі.

— Гарні картини, — сказав він. — Страх які гарні, хоч, мабуть, не такі гарні, як мої.

Малий схопився з підлоги. Він нетямився з радощів: як добре, що Карлсон знову прилетів.

— У тебе нагорі багато картин? — спитав він.

— Кілька тисяч, — відповів Карлсон. — Я сам малюю вільної хвилини. Півників, пташок та інші гарні речі. Я найкращий у світі майстер малювати півників.

Карлсон зробив гарне коло й приземлився побіч Малого.

— Ти ба! — здивувався Малий. — Слухай… а чи не можна мені піні з тобою на дах, побачити твою хатку, твої парові машини й картини?

— Звичайно, можна, — відповів Карлсон. — А то ж як! Ласкаво прошу… колись іншим разом.

— Якби ж скоро, — зітхнув Малий.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон. — Мені треба спершу трохи прибрати в хаті, але я швидко впораюсь. Відгадай, хто найкращий у світі швидкісний прибиральник?

— Мабуть, ти, — сказав Малий.

— Мабуть! — обурився Карлсон. — Ти ще кажеш «мабуть»! Як ти можеш сумніватися? Найкращий у світі швидкісний прибиральник — Карлсон, що живе на даху. Це кожному відомо.

Малий охоче вірив, що Карлсон у всьому «найкращий у світі». І вже напевне він найкращий у світі товариш в іграх. Це Малий відчув на власному досвіді. Щоправда, Крістер і Гунілла теж гарні товариші, проте куди їм до Карлсона, що живе на даху. Малий вирішив неодмінно розповісти про нього Крістерові й Гуніллі, коли вони завтра йтимуть разом зі школи. А то Крістер тільки те й робить, що хвалиться своїм псом Йофою. Малий уже давно заздрить йому.

«Хай-но Крістер завтра знов почне хвалитися своїм Йофою, я йому розповім про Карлсона. Чого вартий Йофа проти Карлсона, що живе на даху! Так я йому й скажу».

І все-таки нічого в світі Малий так не прагнув, як мати свого власного пса.

Карлсон перебив його думки.

— Я б залюбки трошки розважився, — заявив він і цікаво озирнувся довкола. — У тебе більше немає парової машини?

Малий похитав головою. Ага, парова машина. Добре, що згадав! Адже Карлсон тепер тут, і мама з татом можуть переконатися, що він таки існує. І Боссе з Бетан теж, якщо вони тепер дома.

— Хочеш піти познайомитися з моїми мамою і татом? — спитав Малий.

— Залюбки! — погодився Карлсон. — Їм буде дуже приємно зустрітися зі мною — адже я такий вродливий і розумний… — Карлсон почав задоволено походжати по кімнаті. — І до міри затовстий, — додав він. — Чоловік у розквіті сил. Твоїм мамі й татові буде дуже приємно познайомитися зі мною.

Саме тієї миті з кухні долинув ледь чутний запах смажених тюфтельок, і Малий згадав, що скоро буде обід. Подумавши, він вирішив почекати, поки скінчиться обід, а вже тоді знайомити Карлсона з мамою і татом. Бо ж доброго мало виходить, коли мамам заважають смажити тюфтельки. А крім того, тато чи мама можуть раптом завести з Карлсоном розмову про парову машину або плями на книжковій полиці. Ні, цьому треба запобігти. Будь-що треба запобігти. Під час обіду Малий уже постарається, щоб мама й тато зрозуміли, як їм слід ставитись до найкращого в світі машиніста. Треба тільки мати час. Поки пообідають, він це владнає. А тоді запросить усіх і поведе до своєї кімнати.

«Прошу, ось вам Карлсон, що живе на даху», — скаже він.

Як же вони здивуються! Ото буде смішно дивитися на них!

Карлсон раптом перестав ходити по кімнаті. Він завмер на місці й почав принюхуватися, наче мисливський собака.

— Тюфтельки, — сказав він. — Як я люблю смачні тюфтельки!

Малому стало трохи ніяково. Власне, на такі слова годилося б сказати одне: «Якщо хочеш, залишся й пообідай у мене».

Проте Малий не зважувався отак просто взяти й привести з собою Карлсона до столу, нікого не попередивши. От Крістер або Гунілла — то інша річ. З ними Малий міг прибігти останньої миті, тоді, коли всі вже сиділи за столом, і сказати:

— Мамуню, Крістер і Гунілла теж хочуть горохової юшки й млинців.

Але привести на обід зовсім незнайомого товстого чоловічка, який до того ж поламав парову машину й наробив плям на книжковій полиці, так просто не можна.

Але ж Карлсон ось заявив, що дуже любить смачні тюфтельки. Отже, треба конче дістати їх, а то він образиться й не захоче більше прилітати до Малого. О, скільки тепер залежало від маминих тюфтельок!

— Почекай хвильку, — мовив Малий, — я побіжу до кухні по тюфтельки.

Карлсон задоволено кивнув головою.

— Чудово! — вигукнув він. — Чудово! Тільки мерщій біжи! Адже картинами не наїсися.

Малий помчав до кухні. Там біля плити стояла мама в картатому фартусі і смажила смачні-пресмачні тюфтельки в підливі.

Мама підтрушувала над полум’ям велику сковороду, а в ній було повно-повнісінько чудових підсмажених кульок із м’яса.

— Це ти, Малий? — сказала вона. — Скоро будемо обідати!

— Мамо, можна мені взяти в тарілку кілька тюфтельок і понести до своєї кімнати? — попросив Малий якнайніжнішим голосом.

— Зараз, синку, ми сядемо до столу, — відповіла мама.

— Я знаю, але все одно дайте… Після обіду я вам поясню, навіщо вони мені.

— Ну добре, візьми.

І мама поклала на тарілочку шість тюфтельок.

О, як вони смачно пахли! І які були