Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко
Шульгіна знала про страйк киян від товаришів, з якими зустрілася напередодні від’їзду до Києва.
— Велику роль там зіграв наш неперевершений Гліб! — захоплено розказували їй про Кржижановського. — Справжній організатор, блискучий оратор! А яка майстерність володіти аудиторією! — підкреслювали особливу здатність Гліба гуртувати навколо себе людей.
Коли Андрій замовк, Шульгіна одхилилась на спинку стільця і задумливо проказала:
— Отже, знову в дорогу? А як же бути з Оленкою? — в її голосі відчувалась тривога. — Я її не залишу тут!
— Хай це тебе не хвилює… Поки що поживе у нас, а влаштуєшся — забереш до себе, — поспішив заспокоїти. — В Києві з’явишся наче на прийом до зубного лікаря пана Луцького. Запам’ятай… Бібіковський бульвар[2], 47, квартира 25. Коли сядеш у крісло, аж тоді скажеш пароль: «З зубами, лікарю, у мене все гаразд». Він запитає: «То чому ж ви прийшли до мене?» На це відповіси: «Проконсультуватись. Можливо, мені це тільки здається, а насправді…» Як у тебе з грішми?
— Про це не турбуйся, — вона швидко підійшла до шафи і дістала пачку асигнацій. — Як бачиш, пошиття корсетів не така вже й погана штука. Тут п’ятсот карбованців, візьми для партії.
— Спасибі, Маріє! — стримано сказав хлопець.
Увійшли до просторої, світлої зали на другому поверсі.
— Сідай, Андрію, будь як дома, зараз поп’ємо чайку.
Вона вийшла по чай, а Андрій біля етажерки розглядав книги: Мордовцев, Толстой, Чехов… Перегортав сторінки «Нивы», «Будильника», а думкою линув до дівчини. Виїде вона звідси, і чи пощастить ще коли зустрітись? Така вже робота… За нечастих зустрічей так і не наважився сказати їй головного, що жевріло-в серці. Та й вона з ним завжди була стримана й сувора.
А за вікном пливла мелодія скрипки і промінним теплом зігрівала Андрієве серце.
Марія внесла тацю з чайником, чашками і цукром, лагідно глянула на гостя.
В Андрія застукотіло в грудях. Йому хотілося взяти її руки, приголубити. І вона відчула його бажання — зашарілася:
— Андрію, чай холоне…
Нахилився над чашкою.
— Маріє, знаєш… ти мені подобаєшся. І вже давно, як вперше стрілися.
— Не треба… потім, — дивилася на нього схвильовано.
— Коли… «потім»?
— І в мене донька, — болісно посміхнулась.
— Їй потрібен батько, — зовсім осмілів і торкнувся її руки.
Осоння радості відбилось на Маріїнім обличчі, і вона тихо мовила:
— А я її запитаю про це.
— Але ж ти їдеш!
— Ми молоді… У нас ще все попереду!
Те було наче в сні. Він легко підвівся, простягнув до неї руки, і вона полинула йому назустріч:
— Андрійку, милий!
Пригорнувся своєю розпашілою щокою до її теплої щоки, рвучко обняв дівчину й поцілував.
Досвіток тихо підійшов під вікно, ніби боячись сполохати дитячий сон. Промінь ковзнув по натертому до блиску паркету — і Оленка прокинулась. Стрибнула з ліжка, бадьора, весела, — шанувати ранок навчила її мама. «За щастям вирушають раненько, — не раз повторювала їй. — Хто пізно встає, тому не дістанеться. А я хочу, щоб ти була щасливою».
Відчинила вікно — війнуло прохолодою. Одяглася і вийшла з кімнати.
Марія спала неспокійно, прокидалася в підсвідомому занепокоєнні і, стомлена подіями минулого дня та безсонною ніччю, встала нерано, накинула легенький пеньюар з японського блідо-рожевого шовку, ступила босоніж в пантофлі, вийшла в сад, вдихнула на повні груди свіжого повітря і побачила Оленку, яка з поливальницею в руках господарювала між квітів, що мінилися в сонячних променях росяними іскринками. Яких тільки тут не було — гладіолуси, жоржини, троянди, та найбільше гвоздик. Шульгіна любила над усе ту горду квітку. «Ще стародавні римляни вважали її символом боротьби проти наруги.
З гвоздикою в петлиці помирали на барикадах комунари Парижа, і робітники чи не всіх міст світу виходять на демонстрації протесту проти своїх гнобителів з гвоздикою», — розповідав батько.
Яке то велике щастя садити квіти, доглядати їх, дарувати друзям! Поки світить сонце і поки існує молодість в душі, не покине Марія займатися квітами і доньку вчитиме цьому!
Здаля милувалася Оленкою — їй до лиця біла матроска з синім у смужку комірцем і коротенька квітчаста спідничка. Щось стиха мугикає собі, заклопотана роботою.
— Ой матусенько! — угледіла її, поставила поливальницю — і вже біля неї. — Як тут хороше, правда?!
— Правда, донечко. Але ми звідси мусимо виїздити.
Дівчинка чи то не розчула останніх слів, чи й зовсім не брала до ували серйозність сказаного, бо проказала весело:
— Наступної весни ми ще більше насадимо!
— Обов’язково, Оленко. Тільки в іншому місці, Я терміново виїжджаю звідси.
— Знову мандри? — наморщила свого кирпатого носика.
— Так, донечко, — міцніше пригорнула її до себе. — Ти поки що поживеш у моїх добрих друзів. А коли я влаштуюся на новому місці, заберу тебе.
Оленка сумно глянула на маму, і в її очах враз забігали бентежні іскорки.
— Заспокойся, донечко, все буде гаразд, — ще міцніше притиснула до себе доньку, — не навік же розлучаємось. А там і вкупі будемо. Ну, Оленко, усміхнися. Ось так, моя рідна.
2
Довга світло-сіра сукня з рукавами і шлейфом, капелюшок з перами і коричневі туфлі підкреслювали її вроду. Хміль ще туманив свідомість прищуватому пану Кулябку. Добряче-таки вчора надудлився після вдалого службового відрядження.
«Ти бачиш, яка неприступна гордячка! — думав про сусідку. — Але
