Чортів млин: Казки про чортів - Автор невідомий - Народні казки

Умер боднар. Минув час. Одного разу Петро порався на подвір’ї і почув:

— Син покійного боднаря буде великим паном, — сказала курка.

— Міністром, — промовив індик.

— Ні, царем, — поправив його качур.

— Так, так, так… — погодилась качка.

Когут вилетів на паркан, сплеснув крильми і зарепетував:

– Іди, Петрику, сватати цареву доньку!

Це сподобалось парубкові. Він згадав про камінчик, вийняв його з рота, свиснув у дірочку. Несподівано все подвір’я наповнилось дідьками.

— Чого тобі треба, господарю?

— Нічого. Я тільки хотів видіти, чи ви не ліниві.

Зникли дідьки.

Пішов Петро до матері.

— Хочу женитися. Підіть до царя і висватайте мені його дівку.

Мати здивувалася, але все-таки пішла.

Вислухав її цар, а тоді сказав:

— Най твій син збудує собі палаци ліпші, як у мене. Інакше не видіти йому моєї доньки.

Прийшла мати додому і розповіла про все синові. Вийшов хлопець надвір, свиснув у камінчик. Позбігалися дідьки:

— Чого хочеш, господарю?

— Аби мені були завтра під отим лісом палаци, кращі, ніж у царя.

До ранку чорти виконали наказ.

Петро сказав матері:

– Ідіть, мамо, до царя і скажіть, най дає свою дівку за мене.

Прийшла мати до царя, сказала, що все готове. Цар подивився у вікно і побачив, що Петрові палаци ліпші, ніж його, зачудувався.

— Як твій син хоче моєї доньки, то най зробить від своїх палаців до моїх дорогу, як дзеркало. По її боках мають цвісти дерева і дзюркотіти кришталеві ріки.

Розказала мати синові, чого зажадав цар, а хлопець і не думає журитися. Вийшов надвір, свиснув у камінчик, збіглися дідьки.

— Аби до завтра між моїм і царевим палацами була така дорога, як цар хоче, — наказав Петро.

Дідьки вже знали, якою має бути та дорога, бо вони верховодили в царевій голові. Вранці вона виблискувала, як люстерко, а по боках цвіли дерева і дзюркотіли ріки.

– Ідіть, мамо, до царя, най дає свою дівку за мене, — попросив Петро.

Пошкандибала мати знову до царя. Вклонилася і промовила:

— Дорога, пресвітлий царю, вже є. Давай царівну за мого сина.

— Я дам царівну, але най син приїде на весілля в золотій кареті, а коні аби мали діамантові копита, — відповів цар.

Мама розповіла Петрові і цю забаганку царя.

— Все буде так, як цар хоче, — відказав Петро. Свиснув у камінчик і наказав чортам до другого дня все приготувати. А вранці перед Петровим палацом чекала золота карета і коні з діамантовими копитами.

Сів хлопець у карету і рушив до царського палацу. Назустріч вийшла царівна. Поїхали до церкви, повінчалися і справили весілля.

Але царівна не любила боднаревого сина. Вона зналася з Поганим царем, з яким вже давно хотіла зійтися. Одної ночі приголубила Петра і спитала:

— Скажи, любий, звідки в тебе палаци, золота карета і все те, що ми маємо?

Петро похвалився:

— У мене під язиком є камінчик. Коли свисну в нього, то приходять дідьки і роблять все, що треба.

— Ану дай, най я подивлюся, — попросила царівна.

Петро вийняв камінчик з рота, подав жінці. Вона гралася, поки чоловік не заснув, а тоді свиснула в камінчик, і палац наповнився чортами.

— Чого хочеш, господине? — спитали.

— Віднесіть мене до Поганого царя, а мого чоловіка замуруйте в темну вежу. Залиште тільки дірочку, аби мав чим дихати.

В той самий мент чорти схопили царівну й понесли за море.

Як прокинувся боднарів син, почав мацати руками холодні стіни. Побачив малесеньке віконце, визирнув. Під вежею гралися песик із кіточкою.

— Скажіть мені, звірятка, чи ви не знаєте, де поділася моя жінка? — попросив Петро.

— Вона з твоїм камінчиком утекла до Поганого царя, — відповіли звірятка.

— Принесіть мені камінчик, я віддячуся вам.

Вирішили песик з кіточкою виручити свого господаря і рушили до Поганого царя. Йшли вони кілька днів і ночей, нарешті прийшли до широкого моря. На березі кіточка заплакала — вона не вміла плавати.

— Не плач, — втішав її песик. — Сідай на мене.

Сіла кіточка песикові на спину, і він переплив з нею море. Вийшли на берег і пішли далі. Довго йшли стежками-доріжками. Раптом почули музику, пискняву і шелест. Кіточка аж затрусилася. Штовхнула песика лапкою і прошепотіла:

— Сховайся в корчі. Це — мишаче весілля. Я зловлю молоду.

Песик сховався, а кітка витягнула лапки і притаїлася за каменем. Коли мишаче весілля наблизилось, стрибнула і схопила мишачу молоду.

Миші вчинили такий писк і плач, що тяжко було слухати.

— Кіточко, — просили вони, — пустіть нашу молоду.

— Як ви хочете, аби я її пустила, то принесіть мені від Поганого царя чарівний камінчик, — відповіла кітка.

Молодий побіг до Поганого царя. Норами-дучками заліз до його палацу, знайшов світлицю, де спав цар. Лиха царівна подарувала камінчик коханцеві, і той тримав його вдень і вночі під язиком.

Поганий цар дуже любив нюхати табаку. Як лягав спати, то завжди клав табакерку на нічний столик, а під столик — нічний горщик. Мишачий молодий засунув хвостик у нічний горщик, а потім обваляв його в табаці. Виліз на ліжко і повів хвостиком Поганому цареві попід ніс. Цар так чхнув, що камінчик вискочив з рота і покотився по підлозі. Мишачий молодий хап камінчик — і в нірку. Тоді побіг до кітки, попросив:

— Пустіть мою молоду, кіточко, я вам камінчик приніс.

Взяла кітка камінчик, поклала в рот, мишачу молоду випустила на волю. Тоді покликала песика, і вони вирушили в дорогу.

Коло моря кітка сіла на спину песикові, і так попливли до другого берега. Пливли вони день, пливли ніч. Песик дуже боявся, аби кіточка не випустила камінчик.

— Кіточко, ти ще маєш камінчик у роті? — спитав.

— Маю, маю, маю, — відповіла.

Пливли далі. Через якийсь час песик знову спитав:

— Кіточко, ти ще маєш камінчик у роті?

— Маю, маю, маю, — відказала кітка.

Як наближались до берега, песик ще раз спитав:

— Тримаєш добре камінчик у роті?

— Тримаю, песику, — сказала кітка і випустила камінчик у море. Зажурилася, але змовчала, бо песик міг розсердитися, кинути її в море і втопити.

Коли ступили на землю, песик попросив показати камінчик.

— Не маю… — заплакала кіточка. — Я його впустила в море тоді, коли третій раз відповідала.

Песик так розлютився, що хотів порвати кітку на кавалки. Але вона швидко видряпалась на дерево. Цілий день песик гавкав під тим деревом, а коли змучився, ліг на теплий пісок і заснув.

Кіточка довго журилася на гілляці, так журилася, що вже їй і жити не