Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
— Твоя правда. — Марина стримано всміхнулася до келихів із шоколадним кремом. — Ми ж не хочемо налякати наших клієнтів, еге ж? — Вона переставила один із келихів, примружившись, глянула на те, що вийшло, і потягнулася до іншого.
— Ти!.. — Горст спробував був вихопити в неї тацю.
Марина вхопилась за її інший бік. Келихи тривожно задзеленчали.
— Обережно, — попередила вона з якоюсь геть драконячою посмішкою. — Якщо виплеснеться бодай краплинка, я змушена буду все готувати наново. І тоді королівській родині доведеться дуже довго чекати, як гадаєш?
— Та що з тобою таке?! — вигукнув Горст. Він відступив на крок, важко дихаючи. — Ти що, уторопати не можеш, що нам нарешті випала нагода, про яку ми стільки мріяли? Ми ж тоді зможемо все змінити! Якщо королівській родині сподобається твій шоколад — якщо кожна газета в цьому місті повідомить, що вони прийшли сюди, спробували твій гарячий шоколад і він припав їм до серця!..
Вуста Марини стиснулися.
— Мені начхати, сподобається мій шоколад королівській родині чи ні, — мовила вона. — Я не для того його роблю.
— Та це ж не… не… Дідько! — Горст угатив кулаком по стіні, і декоративна тарілка дзенькнула.
Я не зважала на нього. Щодня я дедалі краще розуміла людську міміку, особливо Маринину, але зараз в її обличчі було щось, чого раніше мені не доводилось бачити. Я придивилася пильніше, намагаючись зрозуміти, що воно таке.
— Ти хоч уявляєш, що ми за крок від цілковитого банкрутства? — Горст глянув на стіну, по якій щойно вгатив. — Якщо найближчим часом у нас не з’явиться достатня кількість нових відвідувачів… чи якщо наше велике цабе-шоколатьє влаштує чергову істерику, звівши на пси останню нагоду втриматися на плаву…
— Та годі вже! — гримнула Марина. — Тобто саме я завжди все псую, еге ж? Це саме моя провина, що наша справа конає — ти це маєш на увазі? Це я винна, що сюди ніхто не потикається!? І до біса те, що я маю лише поратися біля шоколаду! Це не я мушу опікуватися відвідувачами, чи… — її голос зірвався, і Марина затнулася.
Я ще ніколи не бачила, щоб моя наставниця демонструвала таку слабкість. Я ступнула до Марини, ладна захищати її, поки вона загоюватиме постраждалу луску.
— Усе буде гаразд, — звернулася я до неї. — Ви…
— От щодо неї достеменно можна не перейматися, Авантюрине, — буркнув Горст. — Вона просто влаштувала істерику, намагаючись у такий спосіб довести, що значно важливіша за членів королівської родини. Дозволь-но я тобі дещо скажу, Марино! — вискалився він до неї. — Це не так!
— Чудово, це все значно спрощує! Як гадаєш? — гримнула Марина. — Бо в такому разі ти, звісно, не заперечуватимеш, якщо я просто звідси піду! — Вона завела руки за спину, хутко розв’язала повороззя фартуха й зняла його через голову. — От, бачиш? З мене досить! Знайдеш когось іншого, кого можна буде винуватити, як усе піде шкереберть. Тому що на мене нашу згаяну останню нагоду ти не повісиш! Не цього разу! — По цих словах вона швиргонула фартух просто Горстові в обличчя.
— Марино! — придушено гримнув він з-під фартуха.
Утім вона вже зникла за дверима, які вели на сходи і далі до її апартаментів на другому поверсі крамнички.
Горст відкинув фартух із обличчя.
— А хай йому грець! — Він розлючено розвернувся й кинувся за Мариною.
— Але ж… — почала була Сілке, збираючись гайнути за ним.
Двері з гуркотом зачинилися.
Я почула тупіт ніг на сходах.
Сілке глянула на двері, потім знову звела очі на мене. Вона мала такий ошелешений вигляд, наче кухнею щойно пройшов буревій.
Я зітхнула й поклала на тацю з келихами довгі срібні ложечки.
— Тепер вони нескоро повернуться…
Щоденні сварки Марини й Горста були завжди доволі бурхливі, але ця… Либонь, вони кілька годин горлатимуть одне на одного, перш ніж нарешті вгамуються.
Сілке дивилася на мене абсолютно навіженими очима.
— А як щодо королівської родини? Вони ж досі чекають на свій гарячий шоколад! Із моєю листівкою!
Я глянула на Сілке — вона стояла посеред білосніжної кухні, убрана в яскраво-червоний сюртук і чорні штани. А поряд не було ані шоколатьє, ані кельнерки, і наказати нам, що робити, теж не було кому.
— Тобто ці члени королівської родини й справді важливі? — спитала я, щоб остаточно переконатися. — Навіть попри те, що вони без корон?
— Так! — Сілке скинула руки. — Отже, якщо ти й досі хочеш урятувати цей шоколадний будинок, навіть не зважаючи на те, що керують ним люди без жодного ділового хисту…
Я за звичайних обставин злостиво б на неї глипнула. Але просто зараз на мене чекали інші завдання, значно важливіші. Мені треба було захистити свою скарбницю, а допомоги годі було чекати.
— Гаразд, — мовила я, глибоко зітхнувши. — Тоді нам краще братися до справи.
Розділ чотирнадцятий
Я багато разів бачила, як Марина готувала гарячий шоколад. Але все одно мені було лячно власноруч витягти один із її чистих мідяних казанків. Мені це здавалося якимось неправильним. Я перейшла на інший бік кухні й підступилася до стіни, на якій вони висіли, насилу тамуючи бажання винувато озирнутися — так кортіло переконатися, що моя наставниця не бачить, що я роблю.
Самій готувати гарячий шоколад мені досі не дозволяли жодного разу — хай навіть під Марининим наглядом. Досі я просто спостерігала за процесом зі свого кутка кухні, подумки ретельно занотовуючи кожен момент цього ритуалу.
— Сподіваюся, ти вмієш це робити, — мовила Сілке. — Адже якщо королівській родині не сподобається твій гарячий шоколад, менше ніж за годину про це дізнається ціле місто і моя чудова кампанія з листівками зійде на пси. У вас більше ніколи не з’явиться жодного клієнта, а я не отримаю винагороди. Ти хоч уявляєш, що мені довелося крутитися, як та муха в окропі, аби цю листівку взагалі надрукували?
Я заскреготіла зубами й схопила найбільший мідяний казанок.
— Я впораюся, — пообіцяла я їй. — А ти ліпше ворухнися.
— Тобто? — її брови злетіли. — Я ж не знаю, як готувати шоколад! Я не можу…
— Ні, я про це. — Я показала на тацю з шоколадним кремом. — Це треба віднести клієнтам, поки не вистиг.
— І ти хочеш, щоб це зробила я? — Сілке переводила погляд з таці на мене. Потім ураз розреготалася.
— Йой, — мовила вона. — А власне… чому б ні? Принаймні матиму новий досвід. — Вона рвучко розвернулася, зметнувши полами червоного сюртука. — Закладаюся, що твоїх поважних клієнтів ще ніколи не обслуговувала така дівчина, як я!
Насвистуючи крізь
