Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер

Мульч не витримав. Хіба він має з цим миритись? Він же, можна сказати, вільний гном!

— Знущайтеся, знущайтеся! Здається, ви забагато часу під водою провели. У вас мозок розчавило!

— У нас мозок розчавило? — відповів крилатий ельф.— Та не ми ж провели кілька століть у в’язниці. І наручники не на нас.

І то правда. Кримінальну кар’єру Мульча важко назвати успішною. Ловили його частіше, ніж удава­лося втекти. Дуже вже просунутими технологіями володіли ЛЕП, щоб від них утекти. Може, настав час виправитися, доки він ще має непоганий вигляд?

Мульч потрусив наручниками, якими був прику­тий до ґрат у відділенні для заарештованих.

— Недовго вже лишилося їх носити.

Вішбі відкрив рота, щоб відповісти, але замовк. На стіні спалахнув червоним плазмовий екран. Чер­воний — отже, терміново. Важливе повідомлення. Вішбі начепив на голову навушники, відвернув екран від Мульча. Після того як він прослухав пові­домлення, усю його легковажність як вітром здуло.

За мить він кинув навушники на консоль.

— Схоже, походиш ти в наручниках трохи довше, ніж думав.

Мульч аж рота роззявив.

— Чому? Що сталося?

Вішбі почухав зябра.

— Не маю я тобі цього говорити, в’язню, але ко­мандира Рута вбили.

Якби Мульча кинули в підземну темницю, він був би менш приголомшений.

— Убили? Як?

— Вибух,— сказав Вішбі.— Головний підозрюва­ний — інший офіцер ЛЕП. Капітан Холлі Шорт. Вона зникла. Можливо, мертва або на поверхні, але ці дані ще не підтверджені.

— Я не здивований,— сказав крилатий ельф.— Жінки занадто темпераментні для роботи в поліції. Вони навіть із такою простою роботою, як транспор­тування, не впораються.

Мульч був шокований. Мозок у нього немов зі­рвався з якоря і закрутився в голові. Холлі вбила Джуліуса? Як таке можливе? Такого не може бути, і крапка. То, мабуть, якась помилка. А тепер Холлі зникла, може, померла. Як таке могло статися?

— Ну,— продовжив Вішбі,— доведеться зупини­ти наше корито і повертатися до Атлантиди. Допит явно відкладається на невизначений термін, доки все не владнається.

Ельф грайливо поплескав Мульча по щоці.

— Не пощастило, гноме. Може, через кілька років ти і виберешся за червону стрічку.

Мульч навіть не відчув поплескування, хоча слова до нього пробилися. Кілька років. Чи зможе він ви­тримати іще кілька років у цій в’язниці? Його душа уже жадала тунелів. Нутрощі вимагали справжнього грубого ґрунту, щоб прочиститись. А ще лишався шанс, що Холлі досі жива і потребує допомоги. Друг. Не лишалося нічого, як утекти.

Джуліус мертвий. Такого не може бути!

Мульч подумки перебрав усі свої гномські талан­ти, які б допомогли влаштувати втечу. Магію він уже давно утратив, порушивши заповіт ельфійської Кни­ги, але лишилися надзвичайні гномські якості, пода­ровані еволюцією. Деякі були відомі іншим ельфам, але гноми — раса скритна, вони вірять, що виживуть лише тоді, якщо приховуватимуть свої таланти. Усі добре знали, що гноми риють тунелі, вгризаючись у ґрунт своїми могутніми щелепами, перетравлюючи його і викидаючи з іншого кінця травної системи. Більшість ельфів знали, що гноми можуть пити по­рами, а якщо деякий час не питимуть, пори перетво­ряться на мініатюрні присоски. Трохи менше знали, що слина у гномів світиться і твердішає на повітрі. І ніхто не знав, що побічний продукт гномового ме­теоризму — бактерії, що виробляють метан. Назива­лися вони метанобревібактер Сміта і допомагали глибоководним драйверам подолати нудоту від де­компресії. Якщо чесно, гноми і самі цього не знали. Знали вони лише те, що якщо випадково опиняться у відкритому морі, то морська хвороба їм не загро­жує.

Мульч трохи поміркував і зрозумів, що таки мож­на об’єднати всі свої таланти і втекти. Але реалі­зовувати план потрібно негайно, доки вони не опи­нилися в глибокій атлантичній западині. Якщо транспортер опиниться на глибині, нічого вже не можна буде вдіяти.

Машина розвернулася, описавши широку дугу, і попрямувала туди, звідки з’явилася. Пілот додав газу, щойно вони вийшли за межі ірландських вод. Мульч почав лизати долоні, змочуючи буйне волос­ся на них слиною.

Вішбі розсміявся.

— Що ти робиш, Діггумсе? Чистиш пір’ячко для своїх приятелів по камері?

Мульчу так хотілося розкрити щелепи і проковт­нути цього Вішбі, але на обличчі в нього було спеці­альне кільце, яке не дозволяло розкривати рота дуже широко. Довелося захищатися словами.

— Може, я і в’язень, рибо-ельфе, але через десять років я буду вільним. А ти лишишся нещасним при­донним хробаком на все життя.

Вішбі сердито почухав шию.

— Ти щойно отримав шість місяців в одиночній камері.

Мульч поплював на пальці, розтер слину по голо­ві, наскільки дозволяли наручники. Відчув, як вона застигає, утворюючи щось на кшталт шолома. Мульч лизав і дихав носом, зберігаючи повітря в нутрощах. Із кожним подихом він вдихав значно більше пові­тря, ніж міг видихнути.

Маршали навіть не звернули уваги на його дивну поведінку, мабуть, списали на нерви. Швидке дихан­ня і причісування — класичні ознаки нервової на­пруги. Хто може звинувачувати Мульча? Його ж по­вертають до в’язниці, яка вважається справжнім жахом.

Мульч лизав і дихав, грудна клітка працювала, мов ковальський міх. Він відчував, як усередині на­ростає тиск, шукаючи виходу.

«Тримайся,— наказав він сам собі.— Знадобиться кожна бульбашка цього повітря».

Пластина над головою виразно хруснула, і якби світло було тьмяним, зараз воно б яскраво засвіти­лося. Повітря ставало розрідженим, і зябра Вішбі це відчули, хоча сам він не звернув ніякої уваги. Зябра заколихалися і затріпотіли, намагаючись за­хопити більше кисню. Мульч утягнув іще більше повітря.

Першим помітив зміни крилатий ельф.

— Гей, рибо-ельфе!

Обличчя у Вішбі так зморщилося, що відразу ста­ло ясно, що це прізвисько йому вже багато років не дає спокою.

— Скільки іще тобі повторювати?

— Гаразд, Вішбі, не настовбурчуй луску. Важко дихати, відчуваєш? Я навіть крила розправити не можу.

Вішбі помацав зябра; ті лопотіли, немов прапор на вітрі.

— Ого! Мої зябра геть збожеволіли. Що відбува­ється? — натиснув він кнопку зв’язку з пілотом.— Чи все гаразд? Може підключити додаткові насоси?

Йому відповів спокійний і професійний голос, щоправда, з ноткою роздратування.

— Тиск падає у відділенні для в’язнів. Намагаюся усунути витік повітря.

— Витік? — зойкнув Вішбі.— Якщо на цій глиби­ні відбудеться декомпресія, транспортер погнеться, як паперовий стаканчик!

Мульч зробив іще один глибокий вдих.

— Ведіть усіх до кабіни пілота. Виходьте через по­вітряний шлюз. Негайно.

— Не знаю,— сказав Вішбі.— Нам не можна розв’язувати заарештованого. Він дуже хитрий.

Хитрий заарештований зробив іще один вдих. Цього разу пластина над головою тріснула іще голосніше, немов грім прокотився.