Домбі і син - Чарльз Діккенс

У покоях витав дух розкоші — досить бляклої, щоб навівати сум і думки, але й досить блискучої, щоб ускладнювати повсякденне життя їхніх мешканців показною помпою. Розмальовані й роззолочені стіни та стелі, навощені й начищені підлоги, вікна, двері й дзеркала, оздоблені темно-червоними завісами, хитромудрі плетива канделябрів на стінах, схожі на гілля дерев чи оленячі роги… Одначе вдень, коли відкривалися жалюзі (щільно закриті зараз) і в кімнати вливалося світло, на всіх отих вишуканих речах можна було достерегти сліди старості, спорохнілості й пилюки, сліди сонця, вільги й чаду, й тривалого скніння без ужитку, коли всі оті цяцьки та іграшки життя стають чутливими, як саме життя, і чахнуть, як чахнуть люди у в’язницях. Навіть ніч, навіть палахкотіння свічок не в змозі було знищити ті сліди, хоча й повсюдний блиск відсував їх у тінь.

Блиск цей — пломеніння гнотів і відбитки цього полум’я в свічадах, мерехтіння позолоти, веселої гри кольорів — зосередився сю ніч в одній кімнаті — отій найменшій із щойно перелічених нами. Коли дивитися з холу, де тьмяно горіла лампа, крізь темну анфіладу відчинених дверей, кімната ця блищала і сяяла, наче самоцвіт. Посеред усього того сяйва сиділа вродлива жінка — Едіт.

Вона була сама і та сама — невпокірлива, погірдна жінка. Щоки трохи змарніли, очі наче побільшали та стали іще вогненніші, але пихатість лишилась та сама. На чолі — ані тіні сорому. Каяття не схилило гордої шиї. Усе така ж владна і велична, усе така ж повна презирства до себе самої й до всього на світі, вона сиділа, опустивши свої темні очі, й чекала на когось.

Ні книжка, ні рукоділля — нічого не вкорочувало їй повільних годин чекання, лише її думки. Була одержима якимсь наміром, настільки значним, що міг би виповнити скільки завгодно таких годин. Із стиснутими вустами, що, ледь тільки вона забувала про них, починали тремтіти, із роздутими ніздрями, з хвилюванням грудей, де зрів отой намір, сиділа вона, зціпивши долоні, й чекала.

Зачувши скрегіт ключа у дверях і кроки в холі, вона здригнулася й гукнула: «Хто там?» Відповіли по-французькому, і, брязкаючи тацями, до будуара ввійшло двоє чоловіків, щоб накрити стіл для вечері.

Вона запитала, хто казав їм зробити це.

— Мосьє так розпорядився ще тоді, як був ласкавий найняти номер. Мосьє сам так сказав, коли спинився був тут на годину, en route[4] і залишив листа для мадам… мадам, певно, одержала його?

— Так.

— Стократ прошу вибачення! — Йому — лисому бороданю з сусіднього ресторану — аж страшно стало від раптової думки, що, може, листа забули передати! — Мосьє сказав, що вечеря має бути готова о цій годині, а ще — що про розпорядження свої він попередив мадам у листі. Мосьє зробив «Золотій Голові» честь, замовивши якнайкращі страви. Мосьє побачить, що «Золота Голова» виправдала його довір’я.

Едіт, не кажучи нічого більше, задумано дивилася, як вони готують стіл на дві персони й виставляють вино. Перш ніж вони скінчили, вона підвелася та, взявши лампу, пішла до спальні і звідти — до вітальні, де поспіхом, але уважно, оглянула всі двері, а надто ті, що вели із спальні у малий коридорчик. Вийнявши з них ключа і устромивши його в замок іззовні, вона повернулася назад.

Служники, один і другий — смаглявий, похмурий на вигляд чолов’яга в куртці, гладенько пополений, з чорною голомозою головою, — вже встигли накрити стіл і стояли, дивлячись на свою роботу. Той, що говорив з нею раніше, поцікавився, чи не знає мадам, коли прийде мосьє?

Вона не могла сказати. Їй все одно.

— Пардон! Але ж вечеря! Її вже їсти треба! Мосьє (котрий балакає по-франщузьки, як янгол, — чи то як француз, що, зрештою, одне й те ж) особливо наголошував на тому, що він людина пунктуальна. Всі англійці — люди надзвичайно пунктуальні. О, це що за шум? Боже милий, це ж мосьє! Гляньте-но!

І дійсно, мосьє, якому другий служник відчинив двері, ніс свої сяючі зуби крізь темну пащу кімнат і, вступивши до святилища, що мінилося світлом та барвами, всією своєю постаттю підійшов до мадам, обняв її і назвав по-французькому чарівною своєю дружиною.

— Боже мій! Мадам зараз зомліє! Це все від радощів! — вигукнув зіркий на око лисий бородань.

Мадам лише зіщулилась і задрижала. Та ще не відлунали ці слова, як вона випросталась і, поклавши руку на оксамитну спинку крісла, стояла з обличчям цілковито незворушним.

— Франсуа полетів до «Золотої Голови» по вечерю. Він у таких випадках літає як янгол — чи то як птах. Багаж мосьє в його кімнаті. Все готово. Вечеря буде за хвилину. — Всі ці факти лисий перелічив із поклонами та посмішками, і вечеря тут-таки прибула.

Гарячі страви було принесено в жаровні, холодні уже чекали на буфеті, разом із посудом на зміну. Мосьє така сервіровка припала до вподоби. Стіл невеличкий, що дуже мило. Жаровню хай поставлять на підлогу, і можна йти. Страви він подаватиме сам.

— Пардон! — ввічливо втрутився лисий. — Це ж неможлива річі

Мосьє був іншої думки. На сьогодні йому більше нічиїх послуг не треба.

— Але ж мадам… — натякнув лисий.

— У мадам, — відповів мосьє, — є своя покоївка. Цього достатньо.

— Стократ пардон! Ні! немає у мадам покоївки!

— Я приїхала одна, — озвалася Едіт. — Так мені захотілося. Я звикла до подорожей і чудово обходжуся без служниць. Так що не треба нікого присилати.

Мосьє, отже, наполягаючи на запропонованій ним неможливій речі, взявся випровадити обидвох служників і замкнути двері на ніч. Обернувшись на порозі, щоб уклонитися востаннє, лисий помітив, що мадам усе ще стоїть, спираючись рукою на оксамитну спинку крісла, і цілковито його не бачить, дарма що дивиться просто на нього.

Гуркіт дверних замків, що, пробігши крізь усі кімнати, долинув до тієї, останньої, глухим, здушеним відлунням, злився у вухах Едіт з бамканням кафедрального дзигаря, що вибивав дванадцяту. Вона чула, що й Турбот притих, наче теж