Артеміс Фаул - Йон Колфер

Рут нічого не відповів. Бо не зміг.

— Іще одне. У мене є підозра, що Артеміс Фаул сам хотів, щоб ми зупинили час. Урешті-решт, усе, що ми досі робили, зіграло йому на руку.

Рут потер скроні.

— Неможливо. Звідки людині знати про можливість зупинити час? У будь-якому разі, зараз не дуже слушний момент для теорій, Фоулі. У нас менше восьми годин, щоб уладнати справу. Отже, що ти для мене маєш?

Фоулі поцокотів до обладнання, що лежало біля стіни.

— Точно можу сказати, що воно не важке. Після того, що сталося з першим загоном, ми не можемо собі такого дозволити. Шолома теж не буде. Здається, той велетень їх колекціонує. Власне, щоб продемонструвати свою добру волю, ми посилаємо вас неозброєним і незахищеним.

Рут аж рота роззявив.

— В якій інструкції ти таке вичитав?

— Стандартні процедури. Довіра прискорює порозуміння під час комунікації.

— Облиш цитати і дай мені щось, із чого стріляють.

— Як хочете, — зітхнув Фоулі й узяв із полиці щось схоже на палець.

— Що це?

— Палець. А ви що подумали?

— Палець, — зізнався Рут.

— Так, проте палець не звичайний. — Кентавр озирнувся, щоб переконатися, що за ними ніхто не спостерігає. У кінчик умонтований особливий дротик. Лише один постріл. Торкаєшся когось пальцем, і той заплющує оченята.

— Чому я такого раніше не бачив?

— Це секретна штука...

— І?.. — з підозрою запитав Рут.

— Бували нещасні випадки...

— Розказуй, Фоулі.

— Агенти забували, що надягли пальця.

— Хочеш сказати, самі себе підстрелили?

Кентавр сором’язливо кивнув.

— Один із наших найкращих шпигунів вирішив поколупатися в носі. Три дні на лікарняному.

Рут намотав на вказівний палець «меморі латекс», і той одразу став такої самої форми і кольору, що і «рідний» палець.

— Не хвилюйся, Фоулі, я не повний дурень. Щось іще?

Фоулі дістав щось схоже на фальшиві сідниці.

— Ти ж не серйозно! Яка від них користь?

— Ніякої, — признався кентавр. — Та на вечірках можна добре розважитись.

Рут пирхнув. Із його боку то було помилкою.

— Так, облишимо жарти. Ти зв’язок мені забезпечиш?

— Звісно. Одна іридокамера. Якого кольору бажаєте? — Він зазирнув в очі командира. — Гм... Брудно-коричневий, — узяв із полиці маленьку пляшечку і виловив із рідини електронні контактні лінзи. Великим і вказівним пальцями підняв Рутові повіко і вставив іридокамеру. — Може трохи подразнювати. Намагайтеся не терти, а то зануриться в око. Тоді доведеться лізти до вашої голови, а там немає аж нічого цікавого.

Рут блимнув, намагаючись стримати сльозинку.

— Оце й усе?

Фоулі кивнув.

— Усе, на що ми можемо ризикнути.

Командир неохоче погодився. Без звичного трьохбарельного бластера він почувався дуже легко.

— Гаразд. Сподіваюся, цей дивовижний палець на щось здатен. І якщо він, Фоулі, вистрелить мені в носа, ти повернешся до Небесного Міста найближчим транспортером.

Кентавр посміхнувся.

— Просто будьте обережнішим у туалеті.

Рут не засміявся. Є речі, про які не жартують.

*

Годинник Артеміса зупинився. Ніби Гринвіча більше не існувало. А може, вони зникли, подумав Артеміс. Перевірив сайт CNN. Зображення застигло. Ледь помітно мерехтів монітор. Хлопець не втримав задоволену усмішку. Вони це зробили. Саме так, як і було написано в Книзі. ЛЕП зупинив час. Усе згідно з планом.

Час перевірити теорію. Артеміс підкотився до монітора й активував мамину камеру на сімдесятисантиметровому екрані. Анджеліни уже не було в шезлонгу. Артеміс подивився в кімнаті. Порожньо. Мами не було. Зникла. Посмішка стала іще ширшою. Чудово. Він так і припускав.

Хлопець переключився на Холлі Шорт. Та знову довбала підлогу ліжком. Час від часу вставала з матрацу і лупцювала кулаками стіну. Може, не такий уже то і відчай? Може, в її поведінці є певна мета? Він стукнув по монітору худеньким пальцем.

— Що ти за штучка, Капітане? Що ти задумала?

Його відволікло метушіння на вулиці.

— Нарешті, — зітхнув він. — Гра починається.

До входу наближалася фігура. Маленька, проте імпозантна. Без прикриття. Схоже, підготувалися.

Артеміс натиснув кнопку інтеркому.

— Батлере? У нас гість. Я його пущу. А ти повертайся сюди і спостерігай за камерами.

Йому відповів металевий голос дворецького:

— Десята сорок, Артемісе. Іду.

Артеміс застібнув дорогий піджак і зупинився перед дзеркалом, щоб поправити краватку. Суть переговорів була в тому, щоб утримати всі козирі, а якщо їх і не було, вдавати, що вони таки є.

Артемісові хотілося виглядати зловісно. «Ти зло, — сказав він сам собі. — Але дуже розумне зло. І рішуче, не забудь про рішучість». Він узявся за ручку дверей. Спокій. Глибокий вдих. Не думати про те, що він міг недооцінити ситуацію і його можуть підстрелити. Один, два, три... Він відчинив двері.

— Доброго вечора, — дуже ввічливо сказав хлопець, хоч вигляд у нього мав бути зловісний, лихий, розумний і рішучий.

Рут зупинився на порозі, підняв руки, демонструючи, що в нього немає великого небезпечного пістолета.

— Ви Фаул?

— Артеміс Фаул до ваших послуг. А ви хто?

— Командир ЛЕП Рут. Отже, ми знаємо, кого як звуть, можемо переходити до наступного етапу.

— Звісно.

Рут вирішив узяти ситуацію під свій контроль.

— Підійдіть сюди. Так, щоб я міг вас бачити.

Погляд у хлопця став крижаним.

— Хіба ви нічого не зрозуміли з того, що я вам показав? Корабель? Ваші командос? Потрібно іще когось убити?

— Ні, — квапливо відповів Рут. — Просто...

— Просто хотіли виманити мене на вулицю, де мене можна було б захопити і обміняти на ельфа. Будь ласка, командире Рут, не будьте бовдуром або ж пришліть когось розумнішого.

Рут відчув, як до щік прилила кров.

— А тепер послухайте мене, молодий...

Артеміс посміхнувся.

— Не дуже вдалий прийом для переговорів, командире. Утратили контроль, навіть за стіл не встигли сісти.

Рут кілька разів глибоко вдихнув.

— Добре. Як скажете. Де ви хочете провести переговори?

— У домі, звісно. Ви маєте дозвіл зайти, та пам’ятайте, що життя капітана Шорт у ваших руках. Будьте обережні.

Рут поплентався за хлопцем склепистим коридором. Із портретів на нього дивилося кілька поколінь Фаулів. Вони пройшли крізь дубові двері до довгої кімнати для конференцій. За столом уже приготували два місця, поклали блокноти, поставили попільнички і глечики з водою.

Рут зрадів попільничці й одразу ж