Олень на тому березі - Василь Васильович Чухліб

— Отак по цій мітці й тешіть, щоб було як у справжніх теслярів.

Здавалося, що нескладна робота, й старалися хлопці, але не дуже так виходило, як дідусь учив. Сокира то ковзає по колоді, а то бере завелику тріску. А дідусь он як легко теше і рівно по шнурочку.

— А це хто тут хазяйнує? — почувся хриплуватий голос, і теслярі випросталися й побачили, що до них підходить стрункий, худорлявий чоловік у гімнастерці й військовому кашкеті. — Тепер уже бачу: родичі Софіїні, — здоровкається з дідусем лівою рукою, бо правої немає, тільки рукав порожній за пояс заправлений. Подає руку й Василькові та Грицикові, присідає на колодку.

— Це добре, що ви прийшли, — каже. — Потешете, підготуєте деревину, а тоді бригадою будемо зруб зводити. — Хоча в бригаді — одні жінки, — зітхає. — А я ось за командира, чи то пак — бригадиром. І село треба відбудовувати, і поле обробляти. А якою силою?

— Усюди нині так: усе на плечах жінок, старих та ще отаких козаків, як вони, — киває дідусь на Василька й Грицика. — Переживемо, скоро й сили прибуде. Наші вже з Берліна повертаються.

— І я туди дійшов би, якби не оце, — смикає бригадир порожній рукав. — Ох і відплатив би за нашу Гуту, та хіба тільки за одну нашу!.. Ну, погомоніли, і рушив я далі, у поле мені треба. А ви тут трудіться, майстрики…

І вони трудилися, аж спини змокріли. Аж поки дідусь не гукнув:

— Перекур! А як хто хоче — і подрімати може на сонечку.

Набив тютюном люльку, пихнув димком, задивився в небо.

— Прилетіли, бач! — мовив радісно.

І Васильок та Грицик підвели чубаті голови й зацвіли оченятами, один — голубими, як льон, а другий — карими. Ластівки прилетіли! Шугають туди-сюди, то аж землі черкнуться крилами, то злинуть у небо. Чи не впізнають Гуту? А хіба ж упізнаєш…

Васильок раптом хмурніє:

— Дідусю, а де ж ластівки житимуть?

Старий пихкає люлькою, видно, не може щось путнє одразу сказати, замислюється. Бо ж ці птахи гніздяться лише під стріхою людського житла.

— Ге, дідусю, а поліцаєва хата? — перебиває його думки Грицик.

Навряд, щоб ластівки там пригніздились, — каже глухо дідусь і береться за сокиру, й знову ходить вона по деревині, й виступає на стесаному боці живиця.

Васильок із Грициком — цікаві до всього — кілька разів, коли дідусь перекурював, бігали за пагорбок.

— Не схотіли чомусь там гнізда ліпити. Дивно… — перемовлялися.

— Ластівки лише при людях селяться, — кинув на те дідусь. — А то — дідькове лігвище.

І дзвеніли на обійсті під єдиною на всю Гуту березою сокири, дід з онуками тесали соснові колоди, треба було хутчіш зводити нову хату.

Дядько Митро, коваль, як вернувся з війни, то узяв лопату і пішов на город. Потупцяв довкола вузлуватого в'яза, на якому гніздо лелече, відміряв од дерева кілька кроків і почав копати.

— Скарб, хлопці, отуто захований, — по-змовницьки прошепотів до всюдисущих Василька та Михайлика, що були тут як тут.

І сусід Арсен перевісився через тин, глипав підпухлими очицями, не міг збагнути, чого це солдат там длубається.

Дядько Митро копав без перепочинку і врешті витяг із ями щось у шмаття загорнуте. Васильок з Михайликом затамували подих. Під Арсеном тин затріщав, коли дядько Митро розгортав шмаття:

— Тю, я думав — добро яке, аж воно — ковадло, — похитав кучматою головою Арсен і поплівся до хати.

— Аж воно — ковадло! — повторив дядько Митро і так голосно засміявся, що й лелеки на нього задивилися з в'яза.

Дядько Митро оглянув ковадло, погладив його, як малу дитину, потім підняв на плече і, широко ступаючи, поніс до кузні. За ним ішли хлопчаки, попереду Васильок награвав на подарованій дядьком губній гармоньці:

У кузні, що стояла пусткою, дядько Митро прикріпив ковадло до дубового окоренка, вкопаного в землю. А за кілька днів роздобув десь лантух деревного вугілля, дідусь Федір — на всі руки майстер — пошив із цупкої брезентини міха.

Тепер Васильок та Михайлик надовго зникали з дому, і матері знали, де їх шукати.

— Причарував хлоп'яків ваш Митро, — казала Василькова мама тітці ковалисі.

— А він такий! — усміхалася та.

— наспівував дядько Митро.

І кував з ранку й до вечора.

Був сам і за коваля, й за молотобійця. А Васильок з Михайликом, ухопившись обіруч за цурку, по черзі дмухали міхом, і в горні палахкотів вогонь.

Коваль великими щипцями вихоплював з горна розпечений дочервона шмат заліза, клав на ковадло, повертав туди-сюди, оббивав молотком окалину, а тоді брався за молот. І росла на очах задивованих хлопців гірка сапок, клямок, завісів — усяка річ ой як потрібна у господарстві людям.

Потім і підручний у дядька Митра з'явився — Юрко Черевичний. Чотирнадцять чи п'ятнадцять літ Юркові, а вигнався нівроку — на лободі та картоплі.

Дзінь-дзень, дзінь-дзень — удвох гупали, лемеші до плугів кували. Голови білими хустинками пов'язані, голі до пояса, і піт по грудях, по спині — струмками.

Коли дядько Митро відкладав молот і сідав на порозі кузні перепочити, Васильок з Михайликом бігли до криниці, приносили відерце води холодної. Коваль і Юрко по черзі припадали до відерця і так смачно пили, аж завидки хлопців брали.