Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв
Певно, він хвалив сторожа, який добре доглядає дерева у фортеці. А сторож уже засипав яму землею і зеленим дерном. Роздумуючи, він постояв хвилину над могилою й тоді швидко підібрав розкидану на траві одежу убитого. З цими речами в одній руці, з заступом у другій, кульгаючи, пін підійшов до прольотки й знову вклонився Гржибовському. Марко виплюнув недокурок, скочив на траву і, поправивши кашкет, взяв від сторожа вимащений глиною заступ.
— Е-гей, хлопці! — гукнув він до петлюрівців і з усього розмаху перекинув їм заступ.
Ті відскочили, а заступ, перекрутившись у повітрі, впав у траву, біля задніх коліс фаетона.
Марко разом з Григоренком сіли в прольотку.
Двоє петлюрівців, з гвинтівками в руках, теж полізли всередину фаетона, а третій, маленький, передавши їм свою рушницю, виліз на козли й узяв батіг.
Лікар Григоренко натягнув віжки, і його легка прольотка перша виїхала з фортеці через відчинені сторожем ворота.
М'яко погойдуючись на пружних ресорах і підстрибуючи, слідом за нею покотив з фортеці на вулицю чорний, и піднятим верхом казенний фаетон. Ситі коні, обплутані нарядною збруєю, махали хвостами.
Чути було, як, збігаючи вниз, до моста, коні дзвінко зацокотіли копитами по голому камінню бруківки.
Сторож зачинив ворота й повернувся назад на подвір'я.
Бриль його лежав на бастіоні біля засипаної могили. Спираючись на сучкувату ясеневу палицю, з одягом убитого під пахвою, сторож стояв посеред фортечного подвір'я похмурий і насуплений.
— Васько, а чи не той це більшовик, котрого спіймали вчора в Старій садибі? — тихо, тремтячим голосом, прошепотів Куниця, обдаючи моє обличчя гарячим диханням. — Я після купання зустрів біля Успенської церкви Сашка Бобиря, і він мені казав, що з Старої садиби синьожупанники під рушницями вели якогось більшовика. Може, це він самий? Ти не чув про це?
Ні, я не чув про це. Та якби навіть і чув, мені важко було б зараз про це розмовляти.
Я бачив його живого перед цим всього лиш один раз. Я не знаю, хто він, як його звуть, чи є в нього сім'я, я нічого не знаю про нього й не довідаюсь, певне, поки не повернеться з Нагорян мій батько, поки не повернеться Радянська влада.
Тепер цей чоловік став мені рідним і близьким. Мені навіть думати було тяжко, що він не встане з цієї чорної ями, не примружиться, глянувши на небо, від сонячного світла, ніколи не посміхнеться й не прийде в гості до мого батька як давня, добре знайома, своя людина.
Куниця знову штовхнув мене.
— Васько, давай зліземо до нього, га? — шепнув він, киваючи вниз на сторожа.
Я обернувся до Юзика й побачив сльози у нього на очах. Куниця плакав. Йому було страшно залишатися тут, у цій холодній, напівтемній вежі, після всього, що ми побачили на фортечному подвір'ї. І тільки-но я подумав про це, як мені самому перехопило віддих і, одна по одній, великі сльози закапали з очей. Я одразу затулив обличчя долонями, перед очима пішли зелені кола, але однаково це не допомогло — сльози бігли дедалі дужче. Я повернувся вбік і припав чолом до холодної стіни. Я бачив перед собою в темряві падаючого хворого комуніста, я чув його останній, передсмертний, грізний і віщий вигук:
— Хай Живе Радянська Україна!
«Душогуби кляті! Кого ви вбили?» Цієї хвилини я поклявся, що помщуся за смерть убитого петлюрівцями більшовика. Нехай попадеться мені вночі в Крутому провулку кирпатий Марко Гржибовський! Я одразу провалю йому голову каменюкою.
І з болю, з досади, що ми не змогли перешкодити Маркові Гржибовському, коли він розстрілював нашого нічного гостя, я заревів ще дужче.
— Не треба, Васько, ой, не треба! Ну, ходімо звідси! Ну, прошу тебе!.. Ну, ходімо вниз! — також схлипуючи й сіпаючи мене за лікоть, зашепотів Куниця.
І, не дочекавшись відповіді, він виткнувся з вікна. Обережно звісивши ноги на фортечну стіну, він сміливо пішов по ній, розсуваючи гілки чагарника, що перетинали йому шлях. Почувши шум, сторож підвів голову. Він побачив Куницю, який ішов по стіні, але не закричав, як завжди, і навіть не зрушив з місця.
Я витер кулаком сльози й спустився на подвір'я слідом мп Куницею. Зстрибнувши із стіни, ми обидва, повільно ступаючи по м'якій траві, підійшли до сторожа.
— Дядьку, вони вбили того комуніста, що в Старій садибі вчора спіймали?.. Еге ж, дядьку? — спитав у сторожа Куниця Так, наче сторож був його давній, добрий знайомий.
— Звідки я знаю? — глухо, насторожено відповів сторож. Він недовірливо розглядав нас.
Обличчя у сторожа поблизу було зовсім не таке вже страшне, яким здавалося здалека. Він, мабуть, давно не стригся, голова в нього була заросла, волосся спадало на засмаглі вуха.
— А ви чиї будете?
Ми назвалися.
Виявляється, сторож знає Юзикового батька. Про мого він тільки чув.
— Бачили? — помовчавши, все ще недовірливо спитав нас сторож.
— Ми у вежі сиділи! — пояснив я.
— Того самого, — тепер уже більш твердо сказав сторож. — Я спершу не зрозумів, чого вони сюди їдуть. Відчинив ворота й питаю: цілий день стрілятимете? А той офіцер глянув і сміється, ірод окаянний. Та ще й одежу його мені дав. А навіщо вона мені, тільки гріх на душу взяв. — І сторож подивився на речі вбитого.
Ми розглядали зелену, вимащену вапном гімнастерку і подерту сорочку.
— Дядьку, а ви нас пустите у фортецю, ми квітів нарвемо й принесемо сюди, йому на могилу! — сказав Куниця.
Сторож погодився.
— Тільки увечері приходьте, — попросив він, — бо вдень вони тут вправляються, — онде всю стіну кулями поколупали…
Ми розсталися з сторожем як свої люди. Старий сам відчинив нам ворота.
Повз підземний хід, через фортечний міст ми пішли до міста. Куниця подався до гімназії, де давно вже почався перший урок, а я — додому.
Розходячись, ми умовилися, що сьогодні ввечері Куниця зайде до мене, і ми разом підемо рвати квіти для могили вбитого у фортеці чоловіка.
Маремуху висікли
Куниця прийшов до мене завидна. Пронизливим свистом він викликав мене на вулицю. Я почув свист і підбіг до дощаного паркана.
— Заходь! — гукнув я Куниці. — Я зараз, тільки нагодую кролицю, а тоді давай до Петька підемо по бузок.
— Його вдома
