Олень на тому березі - Василь Васильович Чухліб

І Васильок ніби поплив на деснянських хвилях…

Вранці, розганяючи сон, вони збігли до Десни. «Чи не проспали?» — хвилювався Васильок, дивлячись на повноводу, стрімку річку. І тут з-за уступу показався пароплав. Він плив по великій весняній воді, легко розрізаючи хвилі, білий-білий, як лебідь.

Дідусь Федір, розгладивши вуса, виструнчився на березі, а біля нього завмер Васильок. Порівнявшися з ними, пароплав дав басовитий, протяжний гудок. Васильок здригнувся — ні, не від гудка. На пароплаві, біля капітанського містка, стояв чоловік у військовій формі і, приклавши до чола долоню, вдивлявся у берег. А може, це татко, його татко повертається додому!

Васильок, вимахуючи картузиком, побіг по берегу за пароплавом. Біг і щось кричав, не чуючи свого голосу. А білий пароплав плив і плив, та не міг причалити, бо немає в їхньому селі пристані…

Ще звечора склали вони у фанерний сундучок теслярський інструмент: долота, рубанок, свердла — велике і менше, струг, рівень, складаний метр, моток шнура і шматочок крейди. А на світанку вже крокували лісовою дорогою — попереду дідусь Федір із сундучком за плечима та сокирою за поясом, услід — Васильок, свою сокирку він також прилаштував за поясом, якого викроїв йому дідусь із шматка шкіри-сириці.

Залюбки вистрибував Васильок зволоженою ранковим туманом лісовою дорогою, було йому легко й радісно від того, що ранок такий лагідний, сонячний, що йдуть вони в партизанську Гуту, і не просто як гості — йдуть будувати хату тітці Софії. Приходила вона недавно до них і бідкалася:

— У землянках тулимося. Ждали-виглядали господарів своїх, усі очі вигледіли й виплакали, а скільки їх з війни вертається… Та й ті скалічені. А будуватися ж треба, у кожного дітки-пуцьвірінки.

— Якось воно устаткується, — заспокоював її дідусь. — Попрошу ось свого напарника, щоб за мене бакени посвітив, та й поробимо тобі, правда ж, Васильку? — підморгнув онукові.

— Пособимо! — підтвердив Васильок, і тітка усміхнулася крізь сльози: — І в мене Грицик такий, до всього вдатний.

Дорога до Гути все лісом та лісом. Обабіч — сосни стіною, поміж ними дуби-нелині, мов вартові у рудих киреях, ще не скинули торішнього листя. А берізки, що подекуди аж на дорогу повибігали, вже зазеленіли. Усе те помічає Васильок, бачить, як і білка нечутно з гілки на гілку майне блискавицею, і як дятел прилаштовує шишку в своїй кузні.

Отак і дорога спливає. А дідусь, мабуть, притомився, піт витирає з чола.

— Давайте я сундучок піднесу, — пропонує Васильок.

— Е, ще й ти здоволишся ношею, — каже дідусь. — Ось дійдемо до містка через Жерело, а там ще половина дороги.

До Жерела-то дійшли, а де ж місток? Тільки палі з води стирчать, а між ними якесь громаддя чорніє.

— Наче танк, — роздивляється Васильок. — Перевернувся чи що?

— Перевернули! — сміється дідусь. — Партизани. Це німецький броньовик, до їхнього табору пробирався. А тепер ми по ньому переберемось.

Через броньовик перекинуті дошки соснові. По них і перейшли на той бік.

І далі був ліс, тільки не зелений, а чорний. Не було віття на деревах, одні обвуглені стовбури стояли. І не чути було співу птахів, не видно білок.

— Фашисти спалили, — сказав дідусь, угадавши ще не вимовлене притихлим Васильком запитання. — Видно, не тільки партизанів, кожної деревини тут боялися.

Васильок і далі йшов мовчки, дивився тільки собі під ноги. На дорозі подекуди пробивалась блідо-зелена трава й снували мурашки.

— Ось і Гута, — мовив дідусь, і Васильок підвів голову.

— Де ж вона? — вирвалося в нього.

Перед ними лежало пустирисько, а на ньому то тут, то там стирчали незвичні для ока голі печі з довгими шиями-димарями. З деяких курився димок.

— Ну, нам он до тієї берези, — тільки й сказав дідусь і прискорив ходу, хоч і був, видно, стомлений.

— Робітнички мої прийшли! — зраділа тітка Софія і тут же заметушилася: — Де ж я вас посаджу, чим же я вас пригощу? Горох є варений та квас березовий.

— Гороху ми ще не заробили, а кваску — не проти. Отут, під березою, й перепочинемо, присів дідусь на вузлувате коріння, що випиналося з землі.

Грицик — веснянкуватий хлопчина у маєчці з парашутного шовку та коротких полотняних штанях — приніс повний глечик квасу.

— Пийте, у нас ще ціла діжка є! — припрошував.

— А добрий квасок! — хвалив дідусь. — Либонь, з цієї берези?

— Ні, не з цієї, з лісових, що аж за Великою Гаткою. Нашої ми не займаємо: одна на всю Гуту лишилася.

— А то що ондечки, із-за пагорбка виглядає? — запитав Васильок. — Наче хата?

— Хата і є, — цвиркнув крізь зуби Грицик. — Поліцаєва. Це він, гадюка, німчуру сюди навів. Вони б самі у наших лісах та болотах дороги не знайшли. Проте й назад мало хто вибрався. Усипали їм партизани. Та встигли фашисти село спалити. Люди тоді в болоті рятувалися. А та хата тепер — пусткою, ніхто не хоче в ній селитися, краще в землянці перебути…

Поки дідусь відпочивав, Васильок заглянув у землянку. Було там напівтемно, бо ж єдине віконце-шибочка в стелі не могло все освітити. Та Васильок розгледів полик, у кутку щось схоже на стіл на вкопаних у долівку стовпцях, замість стільців — пеньки грушеві. Добру частину помешкання займала металева бочка-грубка. Над столиком висів портрет молодого усміхненого дядечка, обрамлений вінком з вересу. Побачивши, що Васильок придивляється до портрета, Грицик сказав:

— Як фашисти підходили, мама закопала таткові речі. Ось і збереглася карточка.

А на обійсті вже видзенькувала сокира, пахло свіжою живицею. Дідусь, закачавши рукава полотняної сорочки, тесав соснову колоду. Васильок з Грициком і собі взялися за сокирки.

— О, та в нас ціла бригада тепер! — радів дідусь. — Але спочатку треба розмітку зробити.

Прикладали до колоди намащеного крейдою шнура, туго натягували, а дідусь бринькав ним,