Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
— А може, мені також варто переказати їй, хто саме її шукає? — поцікавився він. — Чи як їй тебе знайти, якщо вона таки надумає це зробити?
— Просто скажи… — мовила я, — …що я віддала їй останню монетку, але воно було того варте. І ще — що я вирішила залишити собі власне ім’я.
Я добре знала ту, кого хотіла знайти. Прості відповіді були не для неї. Вона розгадає мою загадку за мить — і, певна річ, захоче довідатися, що зі мною сталося далі, після того, як тиждень тому я потрапила до «Шоколадного серця». Цікавість Сілке палала в її нутрі, наче драконяче полум’я.
Та її брат, на відміну від мене, зовсім не здавався потішеним.
— Еге ж, певна річ. Тому що оце геть не загадкове і не таємниче! — Він підхопив зібгане вбрання, яке виявилося не до вподоби його покупцям, і струснув його так рвучко, що тканина аж зашелестіла. — Моя менша сестричка та її таємниці! Якби ж то вона бодай колись лишилася на місці, як нормальна людина…
— То ти їй перекажеш? — спитала я.
Він важко зітхнув.
— Певно, що перекажу. Але коли саме це станеться, я й не уявляю, бо гадки не маю, коли наступного разу її побачу. Вона гасає туди-сюди цілими днями, як їй заманеться.
— Пусте. — Я сама працювала ще від світанку. — Я вже все одно зголодніла.
Сілке знайшла мене за півгодини, за чотири квартали від торговища. Я стояла біля яскравої квіткарні й жувала гарячий солоний плетеник — щойно з пічки. Розтоплене масло стікало пальцями.
Спершу я почула її голос, а тоді вже побачила її саму.
— Слухай-но, тобі незабаром буде потрібна друга сукня. Ти ж не можеш постійно ходити в тому самому, люди помітять.
Я, не озираючись, знизала плечима.
— Моя працедавиця наче й не проти. — Авжеж, Марина обурилася б, якби від мене смерділо, бо чистота на кухні була одним із найголовніших її правил, але раз на декілька ночей я перебиралася у своє вбрання-лусочку і прала сукню, тож поки що все йшло нівроку. Відверто кажучи, Марина, мабуть, не завважила б, навіть якби я залишалася вбраною в стрій із лусочкою цілий день — аби лише я й надалі виконувала її накази. А з іншого боку…
— Я поміркую над тим, щоб купити ще одну сукню, — повідомила я Сілке. — І навіть зроблю це в ятці твоєї родини, аби тобі допомогти… якщо ти своєю чергою допоможеш мені в моїх справах.
— У твоїх справах? — Сілке нарешті опинилася в полі зору, і я помітила, що вона всміхається. Вбрана вона була в довгий чорний сюртук, поли якого шелестіли, коли дівчина рухалася. — Гаразд, тобі вдалося мене зацікавити…
Вона простягнула руку та довгими смаглявими пальцями відірвала шматочок мого плетеника.
— Отже, Авантюрина, розповідай, як, на Бога, тобі вдалося домогтися того, щоб минулого тижня тебе впустили до кухні цього шоколадного будинку і на якій посаді ти там опинилася? Хто ти? Посудомийниця? Дівчинка-побігачка?
— Ні те, ні те, — гордовито відповіла я й про всяк випадок відсунула руку із залишком плетеника подалі від Сілке. — Я нова підмайстриня Марини.
— Що?! — Пальці Сілке заклякли в повітрі, а поцуплений шматочок смаколика мало не випав з рота. — Ти — підмайстриня шоколатьє? — Вона витріщилася на мене. — Та ти хоч здатна уявити, як у цьому місті важко стати підмайстринею — навіть для дівчат зі зв’язками й гарними манерами? А потрапити в підмайстрині до шоколатьє ще важче! Навіть попри те, що твоя винаймачка — справдешнє жахіття! — Сілке зачудовано похитала головою. — Як ти спромоглася таке утнути?
— Тому що я незвичайна, — форкнула я. — І ніяке Марина не жахіття.
От була б я у своїй звичній подобі, то цівочки диму вже загрозливо струміли б у мене з ніздрів від такої образи.
Але Сілке, здається, навіть не второпала, на яку небезпеку наражається.
— Та ну, я просто повторюю те, що торочать усі в цьому місті, — сповістила вона радісно, нарешті заходившись жувати поцуплений у мене шматочок плетеника. — Я тут минулого тижня трохи розпитала про неї. Ну, після того, як ти зникла. Мені стало цікаво.
Оце так сюрприз! Я люто вгризлася в рештки мого смаколика, шкодуючи, що зуби в мене не такі вже й гострі. Отоді я справді мала б загрозливий вигляд!
Сілке, утім, зовсім не здавалася наляканою. Вона спокійнісінько злизувала з пальців розтоплене масло.
— Подейкують, — мовила вона між іншим, — що якось найзаможніший банкір у цьому місті завітав до «Шоколадного серця» з дружиною. Твоя працедавиця просто відмовилася вийти й поговорити з ними, коли вони захотіли похвалити її за смачний шоколад. Ти можеш у це повірити? Дружина банкіра тоді заявила, що її ще ніколи в житті так не ображали! Вона всім знайомим розповіла, що більше туди ані ногою!
— Тоді вона просто дурепа, — форкнула я, витираючи руки об сукню. — Марина не може отак-от просто полишити все й вийти з кухні, аби з кимось потеревенити, коли готує шоколад. Це дуже делікатна й складна процедура.
— А, і ще дещо! — Сілке несхвально похитала головою. — Вона ж нікого не впускає до себе на кухню! Людям це просто страшенно не подобається!
— Ти справді вважаєш, що вона мусить пускати якихось сторонніх людей до себе на кухню? — Я витріщилася на неї, не ймучи віри власним вухам. — Та де ти бачила тих дурнів, які б на таке зголосилися?
— Усі так роблять! — Сілке звела очі. — Усі, у кого є ділова чуйка, я маю на увазі. Відвідувачі від того тішаться, але твоїй пані, схоже, на це начхати. Тому що — і це найгірше! — коли сам лорд-мер попросив її приготувати особливий шоколадний напій для його інавгурації, вона йому відмовила. Заявила, що, мовляв, через ті інгредієнти, які він замовив, шоколад буде просто неїстівним. Ти в змозі таке уявити?
— Так! — гримнула я. — Так, я в змозі!
Очі мої звузилися, і мене знов охопило неймовірне бажання мати змогу дихати полум’ям.
— Я впевнена, що той напій вийшов би просто огидним. Якщо кожен, хто геть не тямить у шоколаді, почне вигадувати власні рецепти…
— Так, так, певна річ, це було б жахливо… — Запхавши руки до кишень, Сілке погойдувалася на підборах. — Але ж вона могла йому цього й не казати!