Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг

Хлопчиська далі стояли на порозі. Збігло ще кілька хвилин, а Гвіздка й слід загув. Рінґо зазирнув до кімнати.

— Йдемо всередину, — сказав він.

— Туди не можна заходити! — закричали його друзяки.

— Чому? Можна! — відповів Рінґо, а його очі пустотливо зблиснули. — Подумайте тільки — у школі ми всім розкажемо, що були у Гвіздка вдома! Може, нам вийде навіть щось у нього поцупити. Пішли!

Він навшпиньки прокрався в будинок, зупинився й сердито махнув іншим, щоб і ті заходили. Один за одним хлопці прослизнули крізь прочинені двері.

Усередині вони побачили коридор з кількома дверима у різні боки. Усе довкола було вкрито пилом, наче тут вже сотню років ніхто не прибирав.

— Сюди, — скомандував Рінґо, тихенько захихотівши. Він попростував коридором, зупинившись перед одними з дверей.

— Цікаво, що старий там тримає? — розчахнув він двері навстіж.

— Ну, ну, і що там таке? — зазирнув Рінґо всередину, хитро вишкірившись. — Здається, Гвіздок не такий простий, як здається.

Хлопці з’юрмились навколо свого ватажка — що ж таке в тій кімнаті?

Перед ними постало дивне видовище — від подиву їм аж очі на лоба полізли.

— Ого! — вигукнув Прищ. — Що то таке?

Та не встиг хтось і рота розкрити, щоб йому відповісти, як позаду в коридорі вигулькнув професор Віздок.

— Я ж просив вас зачекати на вулиці! — гаркнув він так моторошно, що аж мурашки по тілу забігали.

— Вибачте, пробачте, будь ласка!.. — пробелькотіли хлопчиська, обертаючись до вчителя.

— Хіба я запрошував вас у гості? По-моєму, ні. То, може, поясните, чому ви дозволили собі сюди зайти? Інакше за непослух я залишу вас у школі після уроків!

— Пане професоре, пане професоре, — поквапом заговорив Рінґо, — ми чекали на вулиці, але нам так хотілося дізнатися... про який експеримент ви казали... що ми не витримали й зайшли всередину.

— Вам справді було цікаво? — недовірливо перепитав професор Віздок.

— Дуже цікаво! — гуртом закричали хлопці.

— Не знав, що ви цікавитеся наукою, — трохи повеселішав професор Віздок.

— Та ми її просто обожнюємо! — гарячково запевнив його Рінґо. — Танк хоче стати науковцем. Коли виросте.

Танк мало не закашлявся, коли це почув, але зараз же спробував скорчити міну мудреця.

— Та невже? — відповів професор Віздок, остаточно подобрівши. — Прекрасні новини! Тоді ходімо в мою лабораторію — я вже давно хотів показати комусь, над чим працюю. Ви вчасно нагодилися. Заходьте, прошу. Я все вам розповім.

— У що ти нас втягнув? — просичав Чахлик до Рінґо, рушивши до кімнати слідом за професором Віздоком.

— Замовкни! — смикнув кутиком рота Рінґо. — Ти що, хочеш сидіти в школі після уроків? Вдай, ніби все розумієш. Я заберу вас звідси, як тільки зможу.

Розділ вісімнадцятий

Лабораторія професора Віздока була поділена на дві частини. З одного боку відбувався чудернацький хімічний експеримент. Десятки скляних кульок з’єднувалися між собою через скляні трубки. Одна кулька була приєднана до такого собі мініатюрного вулкана. Вулканічні випари підіймалися вгору до скляної кулі, але час до часу невеличкі згустки диму потрапляли назовні. Гази перетікали з однієї скляної кулі до іншої та врешті збирались у центрі, в одній великій кулі. Всередині цього резервуара клубочилась хмара, а довкола неї раз у раз спалахували іскри.

— Ну що, хто перший хоче щось запитати?— спитав професор Віздок, щасливий, що нарешті має слухачів.

Рінґо зітхнув.

— Що це?— запитав він, тицьнувши пальцем на великий хімічний експеримент.

— Ага! — вишкірився професор Віздок і потер руки. — Пам’ятаєте, як, зайшовши до будинку, ви занюхали чудовий аромат тухлих яєць? Знаєте, що це?

— Тухлі яйця?— зі сподіванням відповів Танк, зрадівши, що знає відповідь.

— Пустоголовий хлопчисько, — буркнув професор Віздок. — Якщо хочеш стати науковцем, треба більше шурупати мізками. Думай! Що то може бути? Це ж так просто!

Хлопці перезирнулися і знизали плечима.

— Хто його знає... — пробурмотіли вони.

— О люди добрі! — зітхнув професор Віздок. — Сучасні діти нічогісінько не знають. Це ж запах Землі — вона так пахнула мільярди років тому, коли тут ще не було життя.

— Звідки нам таке знати? — простогнав Чахлик.

Але професор Віздок його проігнорував.

— Це, звісно, несправжній вулкан, — повів він мову далі, показавши на маленький саморобний вулкан, з кратера якого бухкав дим.

— Ага, ну та, це ж ясно, — пробурмотів Рінґо. — Ви так кажете, ніби ми самі не бачимо.

— Це лише невеличка хімічна реакція, внаслідок якої утворюються такі ж самі випари, — з ентузіазмом продовжував професор Віздок, і бровою не повівши на неввічливе зауваження Рінґо. — А я взяв трохи землі з саду й зробив з неї маленький вулкан. По-моєму, непогано вийшло.

Вулканічні випари здіймалися у скляну кулю, де змішувалися з водяною парою. Пара надходила з іншої скляної кулі, в якій над газовим пальником нагрівалася вода. Випари й пара, змішавшись, утворювали у великій кулі хмаринку. Всередині тієї хмарки професор Віздок помістив пристрій, що викрешував електричні іскри.

Щойно з міні-вулкана бухнув темний дим, як у хмарині всередині кулі спалахнула блискавка. Професор Віздок легенько постукав по склу.

— Бачите, коли блискавка вцілює у хмару газу, відбуваються дивні реакції. Науковці виявили, що в результаті цих реакцій часом утворюються основні хімічні речовини, необхідні для життя на Землі. Вони називаються амінокислоти.

— Але навіщо ви це робите? — запитав Чахлик. — Нащо вони вам треба?

— Я хочу створити живий організм,— відповів професор Віздок, а його обличчя скривилось у зловісній гримасі.

— Ото купа мотлоху, — прошепотів Рінґо.

Натомість Прища вчителева відповідь заінтригувала більше, ніж його ватажка.

— Пане професоре, — задумано сказав він, — довкола нас повно живих організмів. Навіщо вам їх ще більше?

— Справді, на нашій планеті їх вистачає, — відповів професор Віздок, схвально на нього глянувши. — А на інших? Як щодо інших планет, де ще не виникло життя? Що, якби ми вирушили туди й привезли живі організми з собою?

— Звучить якось