Суперклей Христофора Тюлькiна, або «Вас викрито — здавайтесь!» - Анатолій Григорович Костецький
— Отого? — перепитав малий, зиркнувши вгору. — Та це ж дуже просто!
— Як?! — аж підскочив лейтенант.
— Звичайним лобзиком, — зневажливо кинув малий, — узяти лобзика й випиляти його!
— Геній! — зрадів лейтенант Євдокименко, підхопив першака на руки й тричі підкинув угору. — Тримай! — Він дав йому величезну шоколадну цукерку, яку про всяк випадок завжди мав при собі, і побіг до телефонної будки.
Зрозуміло, він не став просити лобзика. Він лише скористався ідеєю малого — випиляти агента. Лейтенант подзвонив у музей науки й техніки містечка й попросив позичити лазер.
Цього разу він домігся успіху. Через півгодини агент, випиляний з муру лазерним променем, уже сидів на землі та обтрушувався від цегляного пилу. Звестися на ноги він не міг, бо спереду у нього зостався чималий шмат цегли, який побоялися відрізати, аби не завдати шкоди агентові. Отже, тепер він міг пересуватися лише на чотирьох.
— Що ви зі мною зробите? — перше, що спитав Z-003, коли трохи стих регіт цікавих спостерігачів.
— Завтра ж відправимо додому, — відказав лейтенант, бо знав: тепер суперагент шкоди не зробить.
— Тільки не це, благаю вас! — аж заволав агент, як тільки уявив, що йому буде тепер від шефа.
Яким Якович усміхнувся й кинув:
— Ну, коли вам так не хочеться вертатись, ми подумаємо. А зараз — за мною, на вокзал!
І лейтенант Євдокименко широко закрокував тротуаром, а слідом за ним — агент, та так спритно, наче все життя до цього не ходив, а повзав по землі…
Далі Христофор, батьки якого все ще не повернулися, пригадав, як вони утрьох із Васьком та Семеном намучились, тягнучи непритомного Рубильника до відділення міліції.
— Це що за опудало? — здивувався начальник райвідділу, коли хлопці затягли злодія в приймальню й поклали на підлогу, важко відсапуючись.
— Один із тих, хто обікрав магазин! — виступив наперед Семен і розповів начальникові все, що знав.
В самому кінці розповіді Рубильник нарешті розклепив повіки, побачив над собою постать у міліцейській формі й вигукнув:
— Прошу врахувати: я прийшов здаватися добровільно!
— Я бачив! — посміхнувся начальник і сів складати протокол.
Рубильник швидко назвав свого спільника, а хлопці пояснили, де його шукати.
— Ну й богатирі! — похвалив їх начальник, і вони всі разом поїхали на міліцейській машині по Бегемота.
З ним теж довелося повозитися. Хлопці й начальник райвідділу навіть учотирьох не змогли відсунути стовбур. Довелося тросом прив'язувати його до машини й тягнути. І тільки-но стовбур відсунувся, відкриваючи вхід У печеру, як звідти, просто в обійми начальникові, випав Бегемот. Відчувши сталеві обійми влади, Бегемот заплющив очі й перед його уявою пронеслася довга-довга дорога, але вже не на південь, до моря та пальм, а зовсім у протилежному напрямку…
Христофор зітхнув і повернувся на другий бік.
А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковникові Семенову — доповідав про завершення справи.
— Доповідає лейтенант Євдокименко! — відрапортував він у трубку, коли та відповіла голосом полковника.
— Не знаю такого! — несподівано мовила трубка.
— Як це?! — отетерів лейтенант.
— А отак! Я знаю старшого лейтенанта Євдокименка, а лейтенанта, вибачайте, — ні!
Яким Якович не зразу збагнув, що Вікентій Вікторович у такий спосіб поздоровляв його з підвищенням у званні за вдало проведену операцію, — і вуха його почервоніли від задоволення.
— Пробачте, — отямився він нарешті, — доповідає старший лейтенант Євдокименко!
— Ну от, інша річ! — весело мовила трубка й додала: — Між іншим, Якиме Яковичу, дозвольте питаннячко: як ви ставитесь до сірникових етикеток?
Почувши традиційне несподіване питання Вікентія Вікторовича, старший лейтенант Євдокименко відразу зрозумів, що його вже чекає нова, ще більш цікава й небезпечна операція, і щасливо вигукнув у трубку:
— Сірникові етикетки? Та я все життя мріяв про них!
— От і чудово, — зраділа трубка. — Приїздіть швидше, вони вже чекають на вас…
За п'ятнадцять хвилин від перону містечка відійшов столичний експрес, у якому назустріч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко та суперагент, тепер уже — колишній…
І тільки-но червоні вогні останнього вагона зникли за поворотом, як двері в кімнату Христофора прочинилися й на порозі з'явилися батьки, які вже все-все знали.
— Не спиш? — вибачливо зітхнув тато.
— Не спиться, — і собі зітхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жаль було втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним — і мрій про всесвітню славу.
— Ти не сердься на нас, — присіла мама до нього на ліжко. — Ми з татом вирішили подарувати тобі сарай під лабораторію.
— Я допоможу обладнати її як слід, — пообіцяв тато.
— Правда?! — підскочив на ліжку Христофор.
— Правда, синку, правда! — ніжно вклала його на подушку мама. — Тепер вигадуй, винаходь, що душі заманеться! — Вона поцілувала сина в маківку, й батьки вийшли.
А Христофор ще довго лежав без сну і посміхався в темряві своїм думкам. Він знав: у нього ще все попереду, і він неодмінно винайде знову щось дуже й дуже потрібне людству!
Нарешті Христофор стулив повіки і тихо поплив у радісному сні назустріч майбутньому.
Оглавление Розділ перший ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО САРАЯ Розділ другий ВИНАХІДНИК ХРИСТОФОР ТЮЛЬКІН Розділ третій СЛАВНОЗВІСНА КЛЮЧКА Розділ четвертий «РЯТУЙТЕ, ГРАБУЮТЬ!» Розділ п'ятий СХОВАНКУ ВИКРИТО… Розділ шостий «ВАШ ПЛЕМІННИЧОК ЖЕНЯ…»
