Мандрівний вулкан - Борис Опанасович Комар

— Де зберігаються, я знаю, однак туди ми ніколи не потрапимо. Вони заховані в кам’яній печері, яка постійно охороняється.

Віктор опустив плечі, похилив голову.

Венслав Кручек довго щось думав чи згадував, наморщивши чоло, врешті запитав:

— Тобі, кажеш, ще не “пришили гудзика”?

— Ще ні.

— А ти хотів би втекти звідси?

— Уже пробував. Не вийшло…

— Я знаю потаємний хід, яким можна непомітно вибратися з вулкана.

— Пізно мені тікати. Мій організм прийняв дозу сонячної фарби, яка не дозволяє жити вище рівня моря, і…

— Зачекай, я все тобі поясню, — перепинив його Венслав Кручек. — Ти, спасибі, відновив мені щойно пам’ять, і я згадав про таку річ… Перед тим, як ці негідники захопили вулкан, ми знайшли замуровану в давньому храмі невелику золоту скриньку з якимись жовтими прозорими кульками. Коли їх почали досліджувати, виявилося, що то незвичайні лікувальні таблетки. Якщо жива істота, опромінена сонячною фарбою, ковтне її, вона вже не загине на поверхні. Але як себе там почуватиме — невідомо, бо ми не встигли того випробувати. Про те, що в нас були оті дивовижні ліки, ми втаїли від нападників, гадали, самі при нагоді скористаємось ними. Одначе так і не скористалися… Одних путчисти вбили, інших замордували на допитах, а решту, як оце і мене, обернули на бездумних і безсловесних людей-риб…

— А куди ж поділися ті таблетки? Пропали? — поцікавився Віктор.

— Ні, не пропали. Ми з Луї Жаком Луп’є десь їх закопали під деревом, але під яким саме, я вже не можу згадати.

— Шкода… — скрушно зітхнув Віктор.

— Не журись, — сказав Венслав Кручек. — Я одненьку приберіг на всякий випадок. Ось вона в мене…

Він розпоров на штанях біля пояса зашиту кишеньку, витяг з неї маленьку кульку, схожу на янтарну намистину, і простягнув Вікторові.

— Візьми собі. Ця таблетка для мене вже ні до чого, а тобі знадобиться, якщо зважишся втікати.

— Дякую вам, щиро дякую! — потиснув йому руку Віктор, узявши таблетку.

— Це тобі за те, що не став на коліна перед душогубами, — сказав Венслав Кручек.

Віктор дбайливо загорнув таблетку в носову хустку, заховав до кишені, потім запитав:

— Тепер скажіть, будь ласка, про який таємний хід ви говорили?

— Я мав на увазі електронний лабіринт, що з’єднує верхній поверх вулкана з середнім.

— Уперше чую про нього, — знизав плечима Віктор.

— О, це складна споруда і, звичайно, не має нічого спільного з тією міфічною будівлею, що її колись побудував на острові Кріт великий майстер Еллади Дедал для легендарного бика Мінотавра. Спроектував і спорудив лабіринт інженер Мінц незабаром після того, як путчисти захопили вулкан. Він веде з верхнього, житлового, до Другого поверху, на якому розташувалися машинні відділення, пульти управління, радіостанція, різна електронно-обчислювальна апаратура, а також механічний отвір-шлюз, через який можна випливти й запливти до вулкана. Призначення лабіринту — закрити вільний доступ з поверху на поверх, щоб ніхто, крім довірених осіб Роберта Конрада, не міг проникнути ні туди ні туди… Я, коли ще був звичайною людиною, довго докопувався до секретів лабіринту й нарешті виготовив його план. Однак не пощастило… Віддані слуги Конрада випадково виявили в мене той план, і тоді Хуанос Глобаліус постарався якнайшвидше “пришити гудзика” й мені, щоб фіолетова рибка забрала мій здоровий глузд і обернула на безтямну й безмовну людину-рибу.

— Ну, нехай ви допоможете мені вибратися з вулкана, але як же далі, як я доберуся до суші? — запитав Віктор, вислухавши Венслава Кручека.

— Далі тобі допоможе Оксана. Вона дружить з тунцями, які розуміють, слухаються її. Накаже рибам, і ті приставлять тебе до берега чи якогось судна.

— Це — правда, Оксаночко? Зможеш?

Дівчина ствердно кивнула головою.

— Тільки я ще раз попереджаю, — підняв палець Венслав Кручек. — Проковтнувши таблетку, ти залишишся живий, але як почуватимеш себе вище рівня моря — невідомо.

— Нехай! — махнув рукою Віктор. — Мені аби добратися додому й розповісти усім про цей проклятий вулкан, а там що буде, те й буде…

— Не вулкан, голубе, проклятий, а ті, хто ним зараз володіють, — зауважив професор.

— Авжеж, — погодився Віктор, — він і справді тут ні при чому.

— То коли тебе провести через лабіринт?

— Хоч і зараз, бо мене будь-якої хвилини можуть забрати.

— Тоді виходь. Чекай нас за гаєм біля струмка. Оксані треба взяти гідрокостюм і упряж для риб. Ага, ще одне. Бач, добре, що згадав… Якщо в тебе є папір і чим писати, то візьми з собою. Неодмінно візьми. Потім скажу, для чого.

Тільки вони вийшли з будиночка, як на порозі появилися наглядачі. “Все пропало…” — похолонуло всередині у Віктора.

— Вірний помічник Мудрого Капітана шановний пан доктор звелів привести тебе до нього! — загундосив вилицюватий.

— Скажіть йому, що я… що я дуже-дуже хворий… — проказав перше, що спало на думку.

— А що таке “хворий”? — перепитав гостроносий.

— Ну, значить, не можу до нього прийти. Скажіть, нехай пришле по мене пізніше. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — водночас кивнули наглядачі, крутнулися на місці, як заводні іграшкові солдатики, й погупали до самохода.

Вікторові аж не вірилося, що вони послухали його. Похапцем зав’язав у простирадло свій гідрокостюм, ласти, маску, фотоапарат, поклав у кишеню кулькову ручку, записник. Потім підійшов до дверей, визирнув. Довкола нікого. Вискочив з будиночка, забіг у густу посадку й пригинці подався поміж кущами до гаю.