Олень на тому березі - Василь Васильович Чухліб

року видалася. То захурделить на кілька днів та ночей сніговицею, то затріщить морозом, розмалює шибки візерунками, то засріблиться інеєм на деревах. Дітям за такої зими розваг вистачає. Хто снігову бабу ліпить, крижані фортеці мурує, хто на санчатах, на лижах з гірки спускається, хто на ковзанах по дзвінкому льоду гасає.

А прибіжать діти додому, в хаті тепло, затишно, у грубці палахкотить вогонь, на столі гарячий борщ парує.

Ось тільки звірам та птахам за такої зими сутужно. Сороки — ті хитрі, на зиму з лісу до села перебралися, біля курей підгодовуються. А горобці і влітку, і взимку біля людських осель собі поживу знайдуть.

Аби допомогти птахам, усі кутківські хлопчаки намайстрували для них годівничок, порозвішували на деревах. Із фанери, з бляшанок, а Валерка — той велику металеву миску повісив на шовковиці. Найкращу годівничку зробив Лаврик — двоповерхову, з дашком. Ну, йому трохи ще дідусь допомагав.

У пташиних їдальнях чого тільки немає: гарбузове й соняшникове насіння, конопляне сім'я, хлібні крихти, шматочки несолоного сала. Це для синичок такий харч. А для снігурів підвішені ще й грона горобини, калинові кетяги.

— У мене двадцять синичок сьогодні харчувалося, — хвалиться Лаврик.

— А в мене — сімсот! — випалює Валерка.

— Ну, ти й скажеш! — сміються хлопці. — Стільки їх чи й на всьому кутку набереться.

— А до нас білочка прибігала. Така пухнаста, гарненька, — каже співуче Варочка.

Хлопці зиркають на Дениска, Вароччиного братика.

— Справді, — підтверджує Дениско. — Ми з Варочкою саме у вікно дивилися. А білочка — скік з яблуні на годівничку. Схопила гарбузову насінину і назад, на яблуню, розлузала і за другою скочила. А потім набрала насіння і майнула до лісу.

— Мабуть, у неї білченята з'явилися.

— Що там білка! — знову пристає до розмови Валерка. — Он мій тато розказував, що до них на ферму вепр прибився. Здоровенний, ікластий. Сторож як побачив його, то вмить опинився на горищі. А мій тато нічого не боїться. Виніс вепрові корзину картоплі та буряків, вепр похрумав, а потім простягнувся на соломі, перепочив і після цього побрьохався по снігу до лісу.

Хлопці не знають — йняти віри Валерчиній оповіді чи ні. Та он гірка їх кличе, виковзана до блиску полозками, лижами чи просто дощечками, і вони навперегінці мчать до неї.

А коли Дениско й Варочка, — розпашілі, виваляні в снігу, — приходять додому, то бачать, що до них завітав… Дід Мороз. Та ні, це дуже на нього схожий сусід їхній Кузьма Овсійович — у довгополому кожусі, в гулоносих битих валянцях — сидить на лаві, мне у руках заячу шапку. Щоки у нього червоні, вуса — білі, а від лисини парує, бо в хаті — жарко, а він, мабуть, тільки з морозу.

І в дорослих, виявляється, майже та ж розмова, що і в дітей:

— Їздили оце з єгерем до Золотого бору, — розказує тато. — Насилу пробилися до лосиних кормушок. Сіно порозкладали, в'язаночки березові.

— І охота ж тобі було неблизький світ та по такій дорозі! — дивуеться Кузьма Овсійович. — Я б не поїхав. Це ж і замерзнути можна ні за цапову душу.

«У такому кожусі та в таких валянцях хоч і на Північний полюс їдь, так не замерзнеш», — думає Дениско.

— А мені від зайців спасу нема, — каже сусід. — Протолочили стежку в садок і гризуть уночі яблуньки.

— А я свої соломою пообкутував. Так і від морозу захисток, і зайці до дерева не доберуться.

— Як захочуть, то доберуться. Тепер зайці так знахабніли, що тільки рушниця проти них запомога. То я оце прийшов до тебе, Петре, — чи не позичиш кілька патронів. Рушниця в мене є, а от патрони вийшли ще восени, як на качок ходив. Так дай мені дробових, засяду вночі і, як прийдуть, торохну з обох стволів. І яблуньки будуть цілі, і шапка буде ще ось така, а може, й дві чи три.

— Нема в мене патронів, Овсійовичу, — каже тато. — Та ви соломою яблуньки обкутайте.

— Ет, соломою, соломою! — піднімається з лави Кузьма Овсійович. — Якщо жалко тобі патронів, так і скажи. А я піду до лісника. У нього знайдуться. Хоч на самого вепра.

І важка постать у кожусі пропливає мимо вікна.

— Тату, а що, Овсійович по зайчиках стрілятиме? — блимкає довгими віями Варочка. — Я не хочу!

— А стрілятиме… Бо яблуньки йому важко обкутати, — хмуриться тато.

Тим часом вони й не помітили, що Дениско зник із хати.

Долаючи колючий вітер, він біг до Лаврика. Той уже забрався на лежанку, вигрівався й читав книжку. Та почувши Денискову розповідь, хутко вдягнувся, і вони пішли до Валерки.

— Треба не допустити зайців у Кузьмин садок, — вислухавши друзів, сказав Валерка.

— А як це ти зробиш? — хмикнув Лаврик. — Оточиш садок і цілу ніч вартуватимеш? Так він ще по нас пальне, подумає, що зайці. Та й хто нас пустить у ніч, на мороз?

Валерка нахмурив чоло, сидів, задумавшись.

— Треба знайти заячу стежку! — враз прояснів він.

— А її не треба й шукати, — сказав Дениско. — Я бачив, що заячий слід проходить через наш город і веде до дядькових яблуньок.

— То чом же ти одразу не сказав? — І Валерка дав Денискові такого щигля, що той довго відтирав лоба.

А Валерка застрибав по хаті:

— Тепер усе просто зробити!

Невдовзі друзі, пошепотівшись, розбіглися по домівках.

Під вечір вони зібралися біля жердок, що огинали Денисків город з боку поля, за яким синів ліс.

— Ось і заяча стежка, — показав Дениско.

— Так, он сліди від їхніх лапок. Великі й менші, — роздивлялася Варочка.

Хлопці почали викладати з кишень морквини, а Валерка дістав з-за пазухи ще й чималенький качан капусти.