Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

На превелике здивування, гном посерйознішав і рішуче похитав головою:

— Ні, тобі туди не можна.

— Чому? — нахнюпившись запитала Злата.

Вона не звикла, щоб їй у чомусь відмовляли, але гном, здавалося, не помічав, що вона сердиться.

— Існують питання, відповіді на які краще не шукати. Отож і не проси.

— Ще чого, буду я просити! — пирхнула гордівниця й попрямувала до виходу.

— І не подумай піти туди сама, — гном суворо погрозив пальцем їй услід.

— Не будь занудою, Ватрушечко! Мені ця штольня й задурно не потрібна, — огризнулася Злата.

Хоч би там що, але з цього дня Злата тільки й думала, що про діамантову штольню. Таємниця підземної майстерні вабила та притягала її. Кілька разів золотоволоса красуня, ніби ненавмисно, розпитувала гномів про неї, але марно. Гноми пильно стерегли заповідне місце й нізащо не видавали секрету.

Цікавість Злати була такою великою, що вона вирішила за будь-яку ціну розгадати таємницю штольні.

Одного разу, зайшовши за околицю містечка, Злата присіла в тіні під скелею. «Цікаво, скільки таємниць зберігають ці гори? — подумала вона й провела долонею по камінню. — І чому їй не можна побувати в штольні?»

— Але ж хочеться, страх як хочеться, — раптом почула вона єхидний голосок.

Злата підскочила. Біля неї стояла старезна бабега, яка невідомо звідки з’явилася.

У її хитро примружених очах і видовженому зморшкуватому личку було щось лисяче. Гостренький носик злегка посмикувався, ніби стара весь час до чогось принюхувалася. Сиве волосся було сховане під чепурним чепчиком, а спідниця волочилася довгим шлейфом, як хвіст.

— Що це ти так спурхнула, любо красунечко? Здивована, що я прочитала твої думки? — хитро захихикала стара. — Але ж на те я і Віщунка, щоб знати те, що іншим невідомо.

— Віщунка? — злякано перепитала Злата.

— Так, так, Віщунка з Лисячої Нори. Не чула про таку? — запитала стара й уїдливо додала: — Не дивно, лялечко. Я ось теж раніше не чувала, щоб гноми людині давали притулок.

— Якій людині? — запитала Злата, ще більше гублячись у здогадках.

— Тобі, любонько, — усміхнулася Віщунка, підхопила шлейф і щезла, але відразу ж з’явилася з іншого боку.

— Я не людина, — тупнула ніжкою мініатюрна красуня. — Люди — це злі, жадібні істоти, які руйнують, замість того, щоб творити.

— Ось як? — хихикнула стара. — А скажи, будь ласка, чому ти тоді не подібна до інших гномів?

Злата мовчки знизала плечима. Вона не знала відповіді на це запитання.

— А може, ти скажеш, чому тобі не можна зайти до діамантової штольні? — продовжувала Віщунка.

— Чому? — ледь чутно прошепотіла Злата.

Спритна стара жваво оббігла навколо дівчини, озирнулася на всі боки, ніби боячись, що їх підслухають, повела гострим носиком, змахнула зі спідниці пару реп’яхів і затарахкотіла:

— Штольня ця зачарована. Іноді люди цінують красу не заради самої краси, а за вартість, яку самі й вигадали. Якби вони знайшли незліченні скарби підземної майстерні гномів, відразу ж почалася б кривава бійка за володіння ними. Ось чому на штольні лежить закляття: варто людині потрапити до неї, як усі діаманти перетворяться на попіл.

— Але я не людина. Я навіть ніколи не зустрічала людей і не знаю які вони, — вигукнула Злата.

Щирість, з якою дівчина вимовила ці слова, розвеселила Віщунку, і стара знову захихикала.

— Забула! Все забула! Чи знаєш ти, що за обідок одягнутий у тебе на голівці? Він зветься Обручем забуття. Ти — людина, та сама «жадібна злостива істота!» — передражнила її Віщунка.

— Неправда! Ви все брешете! — з запалом вигукнула дівчина. Їй раптом стала нестерпна ця єхидна стара, її насмішки й натяки. Злата прожогом кинулася бігти.

— Ти втратила всі свої спогади, найдорожче, що маєш! Ти не пам’ятаєш самої себе! Захочеш скинути чари, приходь сюди та пошукай Лисячу Нору, — прокричала їй навздогін Віщунка.

Злата не пам’ятала, як добігла до міста. Вона увірвалася до таверни, де гноми звичайно проводили вечори. Розчинивши навстіж двері, дівчина завмерла на порозі. Очі її були темно-синіми, ніби вир перед грозою, а обличчя блідим, немов вона щойно зустрілася з привидом. Волосся розметалося від швидкого бігу й важкою золотою лавою спадало з плечей. Гноми мовчки втупилися в Злату. У таверні запанувала тиша. Дівчина гордовито