Школярка з предмістя - Оксана Іванівна Думанська
Я себе не контролювала і весь цей коктейль уявного жахіття вилила на маму. «Звідки в тебе стільки чорнухи? Надивилася нічних каналів? Та чоловік має легальний бізнес, його прибутки дозволяють йому все: подорожувати світом, літати на спектакль в Метрополітен-опера, жертвувати на сиротинці…» — мамі аж подих перехопило. «І при цьому він боїться, що ти його обкрутиш кругом пальця, що скористаєшся його можливостями задля своєї доньки!» «Та я перед ним не ховалася… Зразу ж сказала, що не прийму його пропозиції, доки не подбаю про тебе. Це нормально — у них перед шлюбом багато що узгоджується юридично…»
Мама казала про це так спокійно, ніби все життя мешкала там, за кордоном. І перейняла всі їхні раціональні вчинки. Тому моє майбутнє обговорювалося, як купівля-продаж маминих почуттів. Ні, я такого не визнаю! Весь час жити під чіпким поглядом іноземця-вітчима, який зразу ж відокремив мене від своєї родини і від моєї мами, задля освіти в якомусь коледжі?! Та цього добра і в нас вистачає! Подумаєш, ніби моє щастя цілком залежить від диплома! Та захочу — поїду в академію із своїм колишнім хлопцем і якщо не поступлю, то влаштуюся на річні підготовчі курси! Бабуся підтвердить, що мені просто не вистачає систематичних знань, а так я доволі розвинена особа… Але цього я мамі не сказала.
«Ти розчарована?» — мама зазирала мені в очі. «Та не дуже… Просто мені здавалося…» «Донечко, світ тепер такий, що в ньому панує розрахунок. І це не завжди зле. Ну, що в тім особливого, коли двоє дорослих людей укладають угоду щодо свого спільного життя? Це для нас дивовижа, бо ми й зараз залежимо від сердечних порухів. А там — закон, право…» «А які я матиму права? Бідної родички?» «Ти будеш мати все, що забажаєш. Одна умова — добре вчитися.» «І не мозолити очі твоєму чоловікові?» «Не треба так гостро! Ми з тобою будемо разом снідати, обідати, вечеряти, а решту часу ти будеш готуватися до коледжу. І повір, не матимеш коли бити байдики! А в суботу-неділю будемо разом виїздити за місто. Усі разом!»
З маминих слів усе виглядає цивілізовано, навіть привабливо. А чи зможу я поплакати в неї на плечі, коли засумую за бабусею? Чи потрібно буде спеціально просити дозволу у того Гамлета?
Наша нічна розмова закінчилася знаком питання. Тобто мама пішла спати так і не дізнавшись, чи переконала мене в доцільності своєї поведінки.
Я була ще в полоні багатьох романтичних мрій і не хотіла з ними розлучатися. Хоча десь у мізках прокльовувалися паростки довір’я до мами. Правда на її боці хоча б тому, що вона вже кілька років здобуває нам добробут. І перший рік нелегально працювала в Греції, ризикуючи бути затриманою і висланою з країни без копійки грошей. А потім її легалізувала стара жилава пані, яка так полюбляла купатися в ранковому морі… А потім їй трапився цей данець… Скільки ж можна наймитувати? їй самій вже хочеться якоїсь стабільності. Тим більше — такої, з багатим чоловіком, який може забезпечити й мою науку.
Вранці, збираючись до школи, я спиталася в мами, чи має вона фото. Мама здогадалася, про що я прошу. У неї був цілий альбомчик: невисокий білявий (чи навіть сивуватий?) дядечко з тенісними ракетками під пахвою присів біля свого чорного лабрадора. Як у колишнього американського президента! Ось він стоїть в парадному прикиді (чи то фрак, чи то смокінг — я тоді не розбиралася) перед своїм котеджем, збираючись сісти в сріблясте авто. Всього будинку не видно, але центральна частина фасаду мене вразила. Це не наш приватний будинок, якому мало не сто років… Дві кирпатенькі дівчинки в рожевих шубках і каптуриках стоять на дитячих лижах. І лабрадор біля них! Літній відпочинок на морі — данець вчепився в канат і розсікає хвилі на водних лижах, демонструючи пружні мускули і кривуваті ноги. Не Аполон, але може бути. Потім пішли фото з якихось офіційних свят, де йому вручали різні відзнаки. Любить похизуватися, нічого не скажеш! Може, це він таким чином зваблював маму, бо красою його природа обійшла. А моя мама дуже-дуже гарна!
«Скільки йому років?» — спиталася я мами. «П’ятдесят! А що?» «Та нічого… Спортивний…» «Там багато таких — вони дбають про здоров’я». Тоді зрозуміло, чому він так часто видзвонює мамі: щоб вона не проміняла його на когось молодшого…
Особисто я ніколи б не повелася на того старого, хоча він і справді не виглядає на свої роки. «А все ж таки — куди поділася його перша дружина?» — не вгамовувалася я. «Та втекла з його охоронцем, — знехотя відповіла мама. — їй багатій був потрібен лишень для того, щоб виїхати з України… А потім вона нудилася вдома, бо дітьми займалася нянька. З ним нікуди не виходила — не могла завчити елементарні фрази ввічливості, щоб хоч вдавати із себе поважну даму. А зараз нічого — працює на якійсь бензозаправці і щаслива». «Слюсарю — слюсареве?» — пожартувала бабуся.
Та моя голова не позбулася сумнівів. Чи мама часом не присилувала себе до такого шлюбу? Спитатися чи ні? Може образитися, і тоді я пошкодую за свою безтактність. Але ж нічого не можна змінити — «процес пішов», як полюбляла когось цитувати моя бабуся.
На останню шкільну лінійку нас просили прийти нормально вбраними, тобто у формі, а не в джинсятах. Дівчата домовилися ще й бантики пов’язати, і мені довелося довго шоркати шухлядами, доки знайшлися дві капронові стрічки із золотими обідками. Тому я запізнилася: наш клас уже стояв попарно (хлопець-дівчина) і ось-ось мав рушити з кєрою
