Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
— Ах ти ж!.. — Я закрутилася дзиґою, ляскаючи хвостом. Але виходу не було. Печера була завузька, і здавалося, ніби щомиті її стіни зсувалися й зсувалися. Вони тиснули на мене, аж допоки не стало важко дихати. І мені хочуть сказати, що я маю ще тридцять років сидіти в цій горі, наче в пастці, слухаючи, як родичі дорікають за те, що мені нудно?
А дзуськи!
І тоді я збагнула, що саме треба робити.
Але дурноверхою я не була, хай там що про мене думали рідні. Тому дочекалася, допоки Ясписові нарешті набридне під’юджувати мене й він зручно вмоститься з однією зі своїх нових людських книжок — із тих, що я їх ще не встигла спалити. Це був філософський трактат, тож я анітрішки не сумнівалася, що буду в безпеці.
— Піду-но прогуляюся тунелями, — сповістила я, коли брат уп’яте пазурцем перегорнув сторінку.
— Угу, — пробурмотів Яспис, навіть не звівши очей. — Авантюрине, та ти послухай лишень: цей хлопець уважає, що з погляду моральності не годиться їсти м’ясо! І рибу також зась! Він не хоче завдавати шкоди жодній живій істоті, тому споживає тільки рослини! Хіба не дивовижа?
— Дивовижа? Та він же з голоду сконає! — Я сполохано стенула вухами. — От казала ж я тобі, у цих людців сама рінь замість мозку!
Але брат навіть не чув мене. Дим умиротворено струмів із його ніздрів тоненькою цівкою, Яспис іще ближче підніс крихітну книжку до очей і аж воркотів від задоволення.
Я переступила через його хвіст і крок за кроком рушила назустріч свободі.
Гуркотливе хропіння луною розносилося довгими тунелями з тих гротів, де спали дідо Гранат, тітонька Турмаліна й тітонька Смарагда. На щастя, о цій порі, коли сонце в зеніті, ніхто не прокинувся б, зачувши тихесенький шурхіт. Плазом на череві я протискалася вгору бічним тунелем, що його знайшла за два роки до того. Для будь-кого з дорослих він був завузький, тож ніхто з них не подужав би ним скористатися. Нагорі, прихований під брилою завбільшки з мою голову, був секретний лаз назовні. Це було моє найулюбленіше в цілому світі місце.
Певна річ, я його ще бозна-коли показала Ясписові, але він сюди майже ніколи не потикався — хіба що коли я притягувала силоміць. Йому значно більше до вподоби було лежати в нашій печері, згорнувшись калачиком із книжкою, а чи базграти довжелезні пишномовні трактати, зануривши пазур у чорнило.
А я відштовхувала брилу й залюбки висовувала кінчик писка назовні, глибоко вдихала свіже повітря, аж допоки в носі починало поколювати, і дивилася, як хмари пливуть у височині. Я ніколи не зважувалася на щось більше, просто лежала тут годинами, мріючи про той день, коли мені нарешті дозволять розправити крила й гайнути в неозоре небо.
Але сьогодні вперше в житті я не збиралася обмежуватися мріями.
Я мала намір продемонструвати Ясписові — і мамі також, — що цілком здатна про себе подбати. Тоді дорослі вже не матимуть гожої відмовки, щоб тримати мене в зачині.
Ущерть сповнена радісним передчуттям, я склала крила, притиснувши їх до боків, і рвонулася назовні, назустріч світу й свободі.
Вибратися з лазу виявилося важче, ніж мені спочатку здалося. Плечі застрягли в отворі, і я так смикалася, що мало не заревіла від зусиль. Довелося прикусити губу й ковтнути власний дим, щоб не закричати.
І от нарешті — нарешті! — я виборсалася на волю з гучним «лясь!», упала перекидьки на землю там, зовні, і заскімлила від болю. Я так сильно подряпала складені крила об гострі, щербаті скелі, що на сріблясто-багряній лусці з’явилися рвані рани.
Що там казала матінка?
«Твої лусочки ще не зміцніли навіть для того, щоб витримати вовчі ікла…»
Я заскреготіла зубами й насилу звелася на всі чотири, обережно тримаючи крила напівскладеними. Кожен подув вітру, торкаючись до них, викликав трем, але я змусила себе не зважати на біль.
Отже, сьогодні я не вдаватимусь до першої спроби злетіти. Ну й нехай собі. Мені не треба літати, щоб уполювати здобич.
Уперше в житті наді мною зусібіч здіймалося височезне й вільне блакитне небо, і я сама також була вільна. Зубчаста верхівка гори височіла в мене за спиною. Піді мною простелилася поросла лісом полонина. А між горою й полониною, десь у баюристому передгір’ї, люди й звірина простували у своїх дрібних справах вузенькими гірськими стежками.
Я рушила донизу гірським схилом — мене вабив аромат здобичі.
Розділ другий
Полювати виявилося значно важче, ніж я сподівалася.
Стежка, якою я спускалася, була баюриста, вибоїста, і щокроку з-під моїх лап летіли донизу дрібні камінці й грудки землі. Байдуже, хоч як звільна та обережно я ступала, ці підступні камінці все одно падали, геть-чисто шпигуни-нишпорки, які прагнули попередити всіх про моє наближення. Минуло лише дві години моєї подорожі — а я вже ладна була спалити цей схил на попіл, і шлунок мій гарчав ще дужче, ніж я.
Знову й знову зусібіч лунало цвірінчання пташок — вони просто-таки благали себе з’їсти. Якось я відчула вишуканий аромат теплокровних тварин, що промчали стежкою донизу на відстані лише в якихось п’ятдесят футів[2] від мене. Зовсім близенько! Але коли я гайнула до них, намагаючись захопити їх зненацька, струмочок камінців, що гецав попереду мене, перетворився на справжній бурчак, я підсковзнулася, перечепилася, упала й сторчма покотилася до шпичкуватого соснового бору. Коли ж я нарешті дісталася потрібного місця, де збиралася моя здобич, та вже накивала п’ятами.
Це було страшенно нечесно! Просто несила витримати. Я закинула голову, аж трусячись від розчарування. Але навіть загарчати змоги не було, адже мене могли почути рідні.
Там, у горі, усі вже напевне попрокидалися. Певна річ, їм не спаде на думку одразу ж кидатися мене шукати, адже я й до того часто вешталася тунелями. Але якщо незабаром я не повернуся, вони почнуть хвилюватися, а якщо знайдуть мене до того, як я подужаю вполювати бодай якусь здобич, то мене взагалі більше ніколи не випустять із печери.
Повертатися порожнем, голілап, не можна в жодному разі!
І саме тоді я почула негучний чоловічий голос, який щось співав там, унизу.
Це достеменно людина.
Ніздрі в мене затремтіли. Усі мої відчуття загострилися, я вловила аромат теплого смачного ссавця, і до цього аромату домішувалися пахощі соснини,