В Країні Сонячних Зайчиків - Всеволод Зіновійович Нестайко
Назвали колонію «Притулок маленьких друзів».
Крім діда Маноцівника та двох старих нянь, що доглядали зовсім маленьких дітей, дорослих у колонії не було. Будували колонію самі діти, без допомоги старших. Керував будівництвом дід Маноцівник.
Проте, чесно кажучи, без добрих помічників діти не впоралися б. А помічники у них були незвичайні.
Старий дресирувальник, мабуть, справді-таки знав мову звірів. Бо серед лісових мешканців у нього виявилось багато друзів. Саме вони й допомагали дітям будувати колонію. Кроти рили яму під фундамент. А каміння на фундамент носили з сусідніх скелястих гір могутні гірські орли. Хвостаті мавпи працювали верхолазами. Бобри валили дерева, обгризаючи стовбури з усіх боків. Дикобрази постачали гострі, міцні голки, що правили за цвяхи.
Але найбільше допомагали малим будівникам добродушні веснянкуваті велетні-слони, що були немов живі підйомні крани. Легко піднімали вони важенні колоди на будь-яку височінь. Без них діти навряд чи змогли б звести стіни великого двоповерхового будинку.
Добре жилося дітям у колонії — спокійно й безпечно. Ніхто їх не кривдив, ніхто не знущався з них. Правда, все їм доводилося робити самим. Самі вони обробляли землю, вирощували фруктові дерева, самі господарювали. Хлопчики працювали в саду і в полі, рубали дрова, носили воду з криниці — тобто виконували всю чоловічу роботу. А дівчатка готували їжу, мили посуд, лагодили одяг, прали білизну. Всім цим керували дід Маноцівник і няні.
Старий дресирувальник навіть влаштовував для них щонеділі циркові вистави, де в основному виступали дресировані звірі, які жили тут же, в лісі, і яких дід Маноцівник за короткий час навчив усіх циркових премудростей. Крім того, Маноцівник показував різні фокуси, а їх він знав безліч. Звичайно, то були чесні, хороші фокуси без усякого там відьмацького чаклунства і шарлатанства. Дід влаштував навіть гурток циркової науки, де вчив усіх, хто бажав робити фокуси і дресирувати звірів.
Одне було негаразд — діти дуже сумували за своїми батьками. Та й тут дід Маноцівник знайшов вихід. Раз на місяць він по черзі таємно приводив батьків у колонію. Батьки гостювали день-два і поверталися назад, щоб не викликати підозри в хуліганців. У колонії для батьків були спеціально відведені кімнати на другому поверсі. А оскільки дід Маноцівник любив порядок і справедливість, він завів книгу, в яку записував батьків, що приходили.
ВЕСНЯНКА
Всіх дітей, що жили в колонії, любив дід Маноцівник, до всіх однаково добре ставився. Але був серед них один хлопчик, з яким найдужче подружився дід і якого обрав своїм першим помічником. Хтозна, може, тому, що це був єдиний хлопчик, до якого не приходили рідні. Батьки та всі родичі його загинули під час повстання проти хуліганців, і хлопчик лишився сиротою.
Йому було дев'ять років, і звали його Веснянка. Кмітливий і моторний, він був улюбленцем усієї колонії. Ніхто ніколи не бачив, щоб він плакав, хоча йому, напевне, часто бувало сумно й гірко. Адже до всіх дітей, хай раз на місяць, та все ж приходять батьки та рідні, а йому навіть чекати нікого…
І, незважаючи на це, Веснянка завжди був усміхнений і веселий. А коли бачив, що хтось із дітей сумує — обов'язково вигадував яку-небудь кумедну штуку, щоб розважити, розвеселити товариша. І співав при цьому таку пісеньку:
Хоч у нас у кожній хаті
Всі руді й веснянкуваті,
Та рудішого за мене
В світі цілому нема.
Я такий рудоголовий,
Рудовіїй, рудобровий,
Що рудою біля мене
Робиться вночі пітьма.
Ви, будь ласка, усміхніться,
Усміхніться — не баріться,
Бо нема нічого краще,
Ніж усміхнене лице.
Ви забудьте всі турботи
І беріться до роботи
Вам одразу стане краще.
Я кажу вам щиро це.
Я веселу вдачу маю,
Всіх сумних я розважаю.
Всі дуже любили Веснянку. І навіть лісові друзі діда Маноцівника, птахи й звірі, щиро потоваришували з хлопчиком. Він частував їх ласощами і часто бавився з ними.
Найближчими Веснянчиними друзями були слон Бреус і мавпа Мандрика. Клаповухий велетень Бреус, коли будували колонію, працював бригадиром слонів-крановщиків і ще тоді подружив з Веснянкою. Сидячи на спині Бреуса, Веснянка подавав команди, і слон точно виконував їх. В парі з ними працювала й мавпа-верхолаз Мандрика. Їхня дружба міцніла з кожним днем. Коли будівництво закінчилося, слон Бреус і мавпа Мандрика почали виступати в цирку діда Маноцівника, а у вільний час Бреус катав дітей на своїй широченній спині, а Мандрика смішила їх різними витівками.
Дід Маноцівник іноді дозволяв Веснянці невеликі мандрівки з Бреусом та Мандрикою в нетрі лісу. Хлопчик сідав слонові на спину, поряд з ним умощувалась мавпа, і Бреус, мов танк, продирався крізь тропічні хащі. То були цікаві, захоплюючі подорожі. Які чудернацькі рослини бачив Веснянка, яких дивовижних звірів зустрічав! Тут були квітки, на пелюстках яких міг спокійнісінько вмоститися здоровецький дорослий дядько, і манюні пташки завбільшки з велику муху; гігантські ящірки завдовжки в два метри і дерева не вищі трави…
Кожна нова подорож приносила хлопцеві нову радість — він дуже любив природу.
Одного разу троє друзів вирушили до лісу. Веснянці було весело, він наспівував пісеньку:
Гей, веснянки мої,
Ви ще й досі,
Ви ще й досі
У мене на носі.
Слон Бреус теж був у доброму настрої і бадьоро біг, махаючи хоботом. Вони навіть не помітили, що одійшли далеко від колонії…
І раптом пролунав постріл, потім другий, третій… Мавпа дико зойкнула й скотилася на землю. Слон Бреус зупинився як укопаний, потім почав осідати на коліна, важко зітхнув і повалився на бік. Веснянка впав у кущі. Вдарився й знепритомнів…
Коли він розплющив очі, то побачив, що над ним стоять троє здоровенних дядьків з гвинтівками в руках. Веснянка одразу впізнав їх. Це були хуліганці Біль Каналія, Джон Дибуль і Том Павук, яких знала уся Ластовинія.
Біль Каналія був високий, худий, з гачкуватим носом і одним-однісіньким оком; Джон Дибуль — теж високий, але товстий, з патлатою чорною бородою і кульгавий, а Том Павук — дуже волосатий, з великим животом і довгими тонкими руками — справді схожий на павука.
Всі троє розглядали Веснянку і мовчали. Веснянка зіщулився, чекаючи страшної кари.
Нарешті Том Павук мовив:
— Гм… Звідки взявся тут цей рудий хлопчисько?
— Справді — дивно! Як він сюди потрапив? — підозріливо примружив своє єдине око Біль Каналія.
— Гов, ти! Ану відповідай, що тут робиш? Звідки ти тут узявся? — гаркнув Джон Дибуль.
