Пісня п'ята - Народні

/>Думав: кожду костомаху
Мов у ступі зопихав.

Не кінець тут моїй лазні!
В сінях був я, мов у казні,
Вийти не було куди.
От запхався я в куточок
І стулився у клубочок:
«Тихо! Лихо пережди!»

Та даремну мав надію!
Чую голос: «Гей, Андрію!
А поглянь-но до сіней!
На поді там щось кричало
І у сіни щось упало!
Ну, Андрію, встань-но, гей!»

Чути: наймит щось воркоче,
Встав, щось шкряба і стукоче,—
Світло він світив, мабуть;
Далі двері відчиняє,
Каганець в руках тримає:
«Що за дідько гримнув тут?»

Глип! Індик по сінях ходить.
«От хто крики тут заводить!
З сідала Індик упав!»
Втім, в куток зирнув нечайно…
«Ай! Хазяйко! Уставай-но!
Гість до нас тут завітав!»

«Що за гість?» — «Та Лис Микита!»
«Бий, Андрію!» — «Чим же бити?
Встаньте радше з подушок!
Та обоє ми без труду
Сю поганую приблуду
Живо зловимо в мішок».

Поки там вона збираєсь,
Наймит зблизька призираєсь,
Знай, до мене з каганцем.
Я ж сиджу, тремчу, все чую
Та й усе собі міркую,
Як би тут втекти живцем?

Ось хазяйка лізе в сіни;
Того й ждав я, як відчинить
Двері в комнату вона:
Шусть їй прудко попід ноги,
В хату вскочив та й з порога
Просто скачу до вікна.

Шибку висадив з розгону,
Стрічку не одну червону
Я на шкірі здряпонув;
Ну, та вирвався на волю.
Та й садком відтак по полю,
Мов безумний, в ліс махнув.

Довго бігав без уговку,
Поки врешті в нетрі к Вовку,
Ледве дишачи, добіг.
«Ой Вовцуню! Я аж гину!
Дай же м'яса одробину,
Що для мене ти зберіг!»

«О, зберіг! — смієсь Неситий.—
Тим ти, певно, будеш ситий:
На і знай дар щедрий мій!»
І — зміркуйте підлу штуку! —
Дав мені дубову клюку:
Полті вішають на ній.

Отаке сказати мушу:
Тільки гріх я брав на душу,
Що із ним до спілки крав,
А й за гріш не мав пожитку
І без власного прожитку
Був би з голоду пропав.

Але я не дбав нітроха,
Славшій скарб царя Гороха
Я у своїх мав руках!
Скарб безмірно так багатий,
Що ледве би міг забрати
На сім возів у мішках».

Лев, про скарб такий почувши,
Насторожив пильно уши.
«Лисе, що се ти верзеш?
Про який се скарб гадаєш?
Чи ще й досі скарб той маєш?»
Лис сказав на те: «Авжеж!

Царю,— каже,— пане милий,
Перед входом до могили
Я душі не обтяжу!
І чого ніяким світом
Не сказав би жінці й дітьом,
Се тобі я розкажу.

Знай же, царю, скарб той грубий
Статься мав твоєї згуби
І нещастя джерелом.
Не вкради його Микита,
Кров твоя була б пролита,
Стався б страшний перелом!»

Лев, неваче ужалений,
Скочив, рикнув, мов шалевий:
«Що, що, що се ти сказав?
Що се за смалені дуби?
Перелом? Нещастя? Згуби?
Все розказуй, щоб я знав!»

Каже Лис: «Я царську волю
Рад сповнити, тільки молю,
Вислухай мене ти сам.
Лиш тобі й твоїй княгині
Важну річ відкрию нині
І Гороха скарб віддам».

«Гей, здійміть із нього пута
І ведіть його ось тута!» —
Крикнув гучно Лев катам.
Ті нерадо розв'язали
З пут Микиту й розважали,
Що то він набреше там!

А Микита, волю вчувши,
Свобідніше відітхнувши,
«Слава богу! — прошептав.—
Ну, коли не рад здихати,
Наострись гаразд брехати!»
З тим перед царем він став.

«Ну,— цар каже,— сядь, Микито,
Сміло все кажи й відкрито,
Але з правди не змили!
Бо як збрешеш, то, їй-богу,
Не за шию, а за ногу
Будеш висів на гілли!»