Мауглі - Редьярд Джозеф Кіплінг

Закон Джунглів нічого не забороняє, якщо на те немає певних підстав. Проте цей Закон забороняє кожному мешканцю Джунглів ловити та їсти людину. Є лише один виняток: Закон Джунглів дозволяє нападати на людину, щоб показати дітям, як треба полювати; але той, хто нападе на людину, не може робити це там, де зазвичай полює його плем’я. Адже після вбивства людини завжди з’являються серед Джунглів білі люди з рушницями на приручених слонах, а за ними — сотні темношкірих людей з гонгами, ракетами, смолоскипами. Від цієї навали страждають усі в Джунглях. Але звірі інакше тлумачать мудрий Закон. Вони говорять, що людина — найслабша і найбеззахисніша істота, тому мисливець, який поважає себе, не буде нападати на таку здобич. До того ж, додають звірі Джунглів, людожер скоро лисіє і втрачає зуби.

Гарчання стало чіткішим і раптом закінчилося шаленим ревом, яким супроводжується стрибок тигра на свою жертву. Але потім почулося відчайдушне виття, зовсім не схоже на сильний голос тигра.

— Мабуть, невдача, — сказала Вовчиця. — Що б це могло означати?

Батько Вовк зробив кілька кроків уперед, але раптом почув скажене виття Шер-Хана, який борсався десь у гущавині чагарника.

— Здається, в цього дурня вистачило розуму стрибнути на багаття дроворубів і обпекти лапи, — сказав, повернувшись до печери, Батько Вовк. — Я бачив Табакі біля нього.

У цю мить Вовчиця нашорошила вуха і прислухалася.

— Хтось піднімається до нас знизу, — стривожено сказала вона. — Треба бути напоготові.

Із чагарників почувся шелест, і Батько Вовк присів на задні лапи, готовий до стрибка. Він і стрибнув, але досить дивно: зробивши стрибок, звір тієї ж миті вирішив зупинитися і тому лише високо підскочив на одному місці.

— Людина, — пробурмотів Вовк. — Дитинча людини, погляньте!

Якраз навпроти Вовка стояв, тримаючись за гілку, темношкірий хлопчик, який ледве міг ходити. Зовсім голий малюк підійшов до Вовка. Він дивився йому в очі та посміхався.

— Це дитинча людини? — здивовано запитала Вовчиця. — Ось воно яке! А я ніколи ще не бачила людського малюка. Ану принеси його сюди.

Вовк звик переносити своїх дітей, підхоплюючи їх зубами. Якщо треба, вовк може взяти зубами яйце і не розчавити його. Тому, хоча щелепи Вовка міцно вхопили спину дитини, та не залишили на ній жодної подряпини. Принісши хлопчика в печеру, Вовк поклав його біля Матері, разом з її дітьми.

— Який він маленький! Зовсім голий, без шерсті! А який сміливий! — сказала з ніжністю Мати Вовчиця. Хлопчик розштовхав вовченят і підліз до її теплого боку. — Дивіться! Він смокче, як справжнє вовченя. Ач яке це людське дитинча! Навряд чи була коли-небудь на світі вовчиця, яка могла б похвалитися, що серед її малят є людина!

— Ні, таке трапляється. Я чув якось про таке, але це було не зараз і не в нашій Зграї, — зауважив Вовк Батько. — Ну ти диви, зовсім без шерсті. Одного дотику моєї лапи було б досить, щоб убити його, а він не боїться: у нього такі сміливі очі!

Раптом місячне сяйво, яке вільно потрапляло в печеру, зникло, і величезна голова тигра закрила весь отвір. Широкі плечі не давали йому змоги пролізти глибше. Звідкись ззаду чувся тихий голос Табакі:

— Мій пане! Тут, саме тут він заховався! Я бачив це на власні очі, мій пане!

— Шер-Хан віддає нам своїм візитом велику шану, — спокійно, але з прихованим роздратуванням в голосі промовив Батько Вовк. — Чим можемо допомогти?

— Моя здобич… Віддайте мою здобич! Тут у вас заховалося людське дитинча! — грубо прогарчав тигр. — Батьки кинули його мені й утекли. Віддайте його швидше!

Батько Вовк здогадався, що так насправді й було. Шер-Хан стрибнув і потрапив у вогнище, яке розклали дроворуби, що думали ночувати в лісі. Він дуже обпік лапи і від цього зшаленів. Вовки, однак, не дуже злякалися його появи. Батько Вовк добре знав, що гладке тіло звіра не пройде крізь вузький отвір печери, в який увійшли лише його широка морда й передні лапи. Шер-Хан не міг би дістати дитину, навіть якщо б наважився битися з вовками.

— Вовки — вільні мешканці Джунглів, — різко відповів Батько Вовк. — Вони слухаються лише ватажка своєї зграї; їм байдуже, що потрібно чи не потрібно якомусь смугастому злодієві, який краде телят. Дитинча людини у нас, і воно наше; воно не буде нічиїм більше — тільки нашим, якщо ми цього схочемо.

— «Схочемо, не схочемо»! Мене не цікавить, чого хочете ви! Чи довго я буду стирчати коло вашої собачої нори і вимагати своєї законної здобичі? Хіба ви не знаєте, з ким говорите? Перед вами сам Шер-Хан!

І печера здригнулася від шаленого гарчання розлюченого тигра. Мати Вовчиця різким рухом струснула з себе дітей і стрибнула до нього. Її очі засяяли в темряві печери зеленим блиском гніву і сміливо зустріли злий погляд Шер-Хана.

— А ти знаєш, кульгавий убивце, хто перед тобою? Я, Ракша (Злий Демон), повторюю тобі, що людське дитинча в мене, і воно моє! Ні, хлопчика не буде вбито. Він буде жити, рости і полювати разом зі Зграєю. І запам’ятай, ти, безстрашний мисливцю на маленьких голих дитинчат, ти, пожирачу жаб, ти, рибожере, запам’ятай, що прийде час, коли це дитинча вб’є тебе! А тепер забирайся геть. Інакше, присягаюся оленем, якого я вбила (адже я не їм здохлих телят), ти повернешся до себе ще більш кульгавим, ніж зараз. Геть звідси, підсмажена кішко Джунглів!

Батько Вовк здивовано поглянув на Вовчицю. Він майже забув той день, коли переміг п’ятьох інших вовків і отримав право одружитися зі своєю подругою. Тоді вона в Зграї мала прізвисько Ракша — за свою сміливість. Тепер Вовчиця виправдала своє ім’я. І Шер-Хан, який без страху вислухав Батька Вовка, не зміг витримати вогненного