Слід золотого обозу - Давид Ігорович Виходець

Світає. Над містом висить непроглядна сітка холодної мжички. Останні дні серпня тепер більше схожі на осінь. Поблякла зелень на каштанах, що обступили будинок, де розмістилося губчека.

У коридорі, біля кабінету з табличкою «Голова губчека» тихо перемовляються кілька співробітників. З'явилась невисока кремезна постать голови губчека Петра Івановича Денисенка. В нього смагляве, з темним полиском обличчя, карі очі під кошлатими й широкими щіточками брів. Мовчки кивнув головою на привітання тих, що чекали біля дверей…

Останнім зайшов до кабінету заступника голови губчека Артем Груша. В шинелі, при портупеї — прибув з передової.

— Як там? — Петро Іванович махнув правицею на вікно.

— Сам знаєш, погано, — зітхнув Артем.

Так, так, знає. Сили не рівні. Ще в травні півторастатисячне військо генерала Денікіна рушило на молоду Радянську Республіку. Полки білих захопили Донбас і розгорнули наступ на Київ. З заходу насідає армія Петлюри. А в тилу завовтузилася куркульня. Треба негайно евакуювати поранених. Переформувати частини. Посилити пильність — насувається фронт. Петро Іванович відкликав до Києва кілька підрозділів чекістів, що знешкоджували банди навколо міста: є невідкладніші справи…

П'ятеро, з них — ось перед головою губчека. Його надія, його опора…

Розвиднялося. Крізь заплакані шибки проступили нечіткі контури дерев. Від сірого вранішнього світла зморене обличчя Петра Івановича здається ще темнішим. Підвівся з-за столу, пройшов по кабінету і став, зіпершись ліктем на підвіконня:

— Напевне, здогадались, чого викликав. Ситуація складна. Треба бути готовими до відступу. А в місті — банк. Значить, під загрозою он скільки золота та інших коштовностей. Не дарувати ж його панам-гнобителям… Учора на переправі, — вів далі Денисенко, — затримали підозрілого човняра. Зізнався, що посланий зі штабу Петлюри. Там, бачте, відомо, що золото з Києва ще не вивезено.

— Он що їх сюди вабить! Звідки їм про той скарб знати? — не стримався Груша.

— А чому б і ні? — перебив його Сергєєв, ще один із заступників Петра Івановича. — Тиждень тому кілька банківських чиновників перекинулися до білих. Будь певен, донесли, що, де і скільки. До копієчки…

Сергєєв — невисокий, худорлявий, з довгастим, помережаним зморшками обличчям. До революції кілька разів потрапляв під арешт за розповсюдження більшовицької літератури. Та він був людиною винахідливою і щоразу вислизав із жандармських рук…

— Одного шпигуна схопили, — вів далі Петро Іванович, — а скільки їх ще нишпорить у нас поза спинами. І все щільніше сходиться кільце ворожого оточення. Але ж треба прорватися, треба будь-що!

Уважно вслухався в кожне слово голови губчека Райніс, який недавно прибув до Києва з Москви. Мовчазний. Рідко коли слово зронить. Поруч нього незворушно стоїть Свирид Кущ, чорноморський матрос. Присадкуватий, широкоплечий. Бушлат на ньому завжди розстебнутий, бо на ґудзики не сходиться. Крайній від столу — Микола Остапенко. Двометрового зросту рудий молодик. Над лівою скронею з-під кашкета вихоплюються язики вогненного чуба. І обличчя всіяне рясним ластовинням.

Замовкли, замислились чекісти. Легко сказати — вберегти скарб. А його ж не пригорща — в кишеню не сховаєш…

— Ніколи й не снилось, що матиму справу з таким багатством, — порушив тишу Петро Іванович, — а доведеться. Ось урядова телеграма, — поклав на стіл сіренького папірця, — наказують не поступитися скарбом ворогу…

— Важко буде, — тихо, ніби про себе, мовив Сергєєв. — Всі дороги перетнуті ворожими роз'їздами.

Переступив з ноги на ногу Артем Груша:

— Єдина змога — пробитись ешелоном на Чернігів. Отим шляхом треба разом з пораненими вивезти й скарб.

— Ешелони на залізницях весь час обстрілюють і грабують, — заперечив Сергєєв. — Може б, і вдалося проскочити, якби мали сильну охорону. Так де ж її взяти?

Груша нічого не відповів. Денисенко поглянув на вікно. За ним хлюпотіло, як і раніше. Правда, зірвався невеликий вітерець, роздмухав кудлате хмаровиння, і на мить проясніла синя блакить неба. Від того короткого проблиску ніби аж полегшало на душі.

— Іншого виходу немає, — знову заговорив Артем.

— Я теж його не бачу, — підтримав Грушу Петро Іванович. — Але все це, хлопці, балачки. Треба негайно, отут разом, — обвів руками, — сісти і розробити чіткий план маршруту: від банку — до вокзалу і далі — по залізниці. Через шість годин, рівно о дванадцятій, ешелон повинен вирушити. Наші частини, гадаю, протримаються щонайбільше добу…

— Було б добре використати для супроводу скарбу бронепоїзд, — запропонував Остапенко.

— Непогано, — погодився Денисенко, — але ж маємо його тільки одного, та й той пошкоджений. У майстерні всю ніч ремонтували паровоза. Чи встигнуть?..

— На бронепоїзд білі завжди полюють особливо… — висловив свій сумнів Райніс.

Радились довго, доки Денисенко не запропонував свій хід операції: взвод, який виконує особливі завдання ЧК, на чолі з Райнісом вирушить на станцію зі скарбом, вантаженим на п'яти підводах. Там, в цілковитій секретності, швидко перенести скарб в один із вагонів. Захопити з собою кулемет і побільше гранат. А тим часом з депо має вийти відремонтований бронепоїзд. Чим раніше ешелон вирушить, тим більше шансів на успіх. Удень білим важче буде напасти на слід, а до Чернігова не так уже й далеко.

Проти цього плану заперечень не було.

— Тоді готуйтесь у дорогу! — підійшов голова губчека до Райніса. — З ешелоном, товариші, посилаю Райніса, бо він уже виконував подібні доручення Фелікса Едмундовича. Отож, — звернувся він до латиша, — щасливого вам рейсу…

Райніс пішов. Невдовзі залишили кабінет Денисенка Кущ і Остапенко, які теж одержали термінові завдання. Надовго в голови губчека затримались Груша та Сергєєв.

Чорнявий поспішав. Навіть забув перевірити, чи добре причинив дверцята синьої будки, в якій чистив взуття. Він майже біг, гріючи в кулаці невеличкий клаптик паперу.

«Цей папірець вартий мільйонів золотих», — не полишали його слова, мовлені незнайомцем.

Важко дихаючи, дістався він до свого будиночка і відразу ж подерся на