Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель - Астрід Ліндгрен

Поряд з парфюмерією була крамниця жіночого одягу.

— Бачу, поблизу немає цікавіших крамниць, отже почнемо купувати тут, — сказала Пеппі.

Діти зайшли до крамниці — попереду Пеппі, за нею Томмі, а позаду Анніка. Найперше вони побачили гарний манекен, одягнений у блакитну сукню.

— Гляньте, мабуть, це та жінка, що завідує крамницею, — мовила Пеппі. — Я дуже рада познайомитися з тобою, — звернулася вона до манекена й схопила його за руку.

Та лихо! Рука манекена не витримала щирого потиску Пеппі, відламалася й випала з шовкового рукава. Томмі затремтів з ляку, Анніка мало не заплакала. До дітей відразу підбіг продавець і сердито напався на Пеппі, що тримала довгу руку манекена.

— Тихо, не кричи! — сказала Пеппі, коли він замовк, щоб передихнути. — Я думала, що це крамниця самообслуговування. І хотіла купити собі цю руку.

Продавець ще дужче розсердився і сказав, що манекен не продається. А якби й продавався, то саму руку не можна купити. Але Пеппі й так доведеться заплатити за весь манекен, бо вона його зламала.

— Дуже дивно! — мовила Пеппі. — Добре, що хоч не скрізь так торгують. Уяви собі, що мені захочеться печені і я піду по шматок м'яса до різника, а він скаже, щоб я купувала цілу свиню!

З цими словами Пеппі недбалим порухом витягла з кишені дві золоті монети й кинула їх на прилавок.

Продавець занімів з подиву.

— Може, ваша лялька коштує дорожче? — запитала Пеппі.

— Ні, ні, звичайно, багато дешевше, — відповів продавець і ввічливо вклонився.

— То візьми собі здачу й купи на неї своїм дітям цукерок, — сказала Пеппі й рушила до дверей.

Продавець кинувся за нею, ще раз уклонився і спитав, куди послати манекен.

— Мені потрібна тільки ця рука, і я візьму її з собою, — відповіла Пеппі. — А решту манекена розбери на частини й роздай бідним. До побачення.

— Навіщо тобі ця рука? — запитав Томмі, коли вони були вже на вулиці.

— Ти ще й питаєш! Хіба в людей не буває штучних зубів, штучного волосся? І штучні носи бувають. То чому б мені не мати штучної руки? І щоб ти знав, мати три руки дуже зручно. Коли ми з татом ще плавали по морях, то пам'ятаю, раз попали в таке місто, де всі люди мали по три руки. Чудово, правда ж? Уявляєш собі, вони обідають і тримають в одній руці виделку, а в другій ножа, а тут раптом захочеться подлубатись у носі або почухатись у вусі. Так, непогано вони придумали з тією третьою рукою. Скільки часу виграють собі!

Пеппі задумалася, потім невдоволено сказала:

— Ох, я знов брешу! Дивно, але брехня з мене так і рветься, ніяк я не можу її стримати. Щиро казати, в тому місті люди не мають третьої руки. Мають тільки по дві, як і всі.

Вона замовкла, а за хвилю додала:

— Навіть чимало з них мають, по одній руці. Так, не буду більше брехати, скажу відверто, що вони взагалі не мають рук і коли хочуть їсти, то нахиляються до тарілки й хлебчуть з неї. А почухатись у вусі зовсім не можуть і мусять просити допомоги в своїх матерів. Он як там люди живуть.

Пеппі невдоволено похитала головою.

— Я справді ніде не бачила так мало рук, як у тому місті. Але зі мною завжди так. Раз у раз я щось вигадую, щоб звернути на себе увагу, от і набрехала про людей з трьома руками, коли в них зовсім немає рук.

Пеппі пішла далі вулицею, тримаючи під пахвою руку від манекена. Перед вітриною кондитерської вона зупинилася. Там уже стояла ціла зграя принишклих дітлахів і зачаровано дивилася на ласощі, виставлені за шибою: великі банки з червоними, синіми й зеленими карамельками, довгі ряди шоколадних тістечок, цілі стоси жувальної гумки й паперові пакети з солодким лимонадом. Не дивно, що діти, які стояли й дивилися на те добро, тяжко зітхали — адже в жодного з них не було грошей, навіть найдрібнішої монетки в п'ять ере.

— Пеппі, зайдімо сюди! — попросив Томмі й нетерпляче смикнув її за сукенку.

— Так, сюди нам треба навідатися, — рішуче мовила Пеппі. — Ходімо!

І діти переступили поріг кондитерської.

— Прошу, дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок, — сказала Пеппі й вийняла золоту монету.

Жінка витріщила на неї очі. Вона зроду не продавала ще нікому стільки карамельок.

— Може, вісімнадцять карамельок? — перепитала вона Пеппі.

— Дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок, — сказала Пеппі й поклала на прилавок свою монету.

Тоді жінка заходилася насипати цукерки у великі торбини. Томмі й Анніка стояли поряд і показували їй, з яких банок насипати. Найдобріші були червоні карамельки — якщо їх трохи обсмоктати, то вони мали дуже смачну серединку. Зелені були кислуваті, але непогані. Малиновий мармелад і солодцеві льодяники також були добрі.

— Купимо по три кілограми кожних, — запропонувала Анніка. Так вони й зробили.

— Мені ще треба сімдесят два пакети лимонаду й сотню шоколадних тістечок, і на сьогодні досить, — сказала Пеппі. — І, мабуть, потрібен буде візок, щоб усе це забрати.

Жінка сказала, що поряд є крамниця іграшок і там можна купити візочок.

Тим часом перед кондитерською зібралося ще більше дітей. Вони дивилися крізь вікно, як Пеппі купувала цукерки, і мало не мліли з хвилювання й цікавості. Пеппі побігла до крамниці іграшок, купила візочок і навантажила на нього всі свої пакунки. Тоді озирнулася на дітей і гукнула:

— Хто з вас не любить цукерок, виходьте наперед!

Але ніхто з дітей не вийшов.

— Дивно, — сказала Пеппі. — Ну, то виходьте, хто любить цукерки!

Всі діти — а їх було двадцять троє, — виступили наперед. Звичайно, Томмі й Анніка також виступили наперед разом з усіма.

— Томмі, відкривай торбини, — наказала Пеппі.

Томмі тільки на це й чекав. І почався такий цукерковий бенкет, якого ще ніхто не бачив у цьому містечку. Діти напихали в рот цукерки: червоні, що мають смачну серединку, зелені — кислуваті, але непогані, — малиновий мармелад і солодцеві льодяники. А заїдали їх шоколадними тістечками, бо шоколадні тістечка дуже смачні з малиновим мармеладом. З усіх боків надбігали ще діти, і Пеппі насипала їм повні пригорщі карамельок.

— Мабуть, доведеться купити ще вісімнадцять кілограмів цукерок, — сказала вона, — бо нічого не залишиться на завтра.

Вона так і зробила, та однаково на завтра мало що залишилось.

— А тепер