Про братика-баранця - Народні

Сіла раз під дверима, дивиться, аж вже топиться в печі, уже вона витопила, і сіла за стіл, і обідає, а баба вийняла кілочок в дверях і придивляється, та їй нічого не каже, а чекає, щоб вона наїлась. От вона вже встала з-за столу, а баба в хату та каже:

— Добридень, їмосьцюню, де це ви тут взялись?

А вона каже:

— А ви трісочку вкинули в свою скриню, то я оце з тої трісочки.

Як це все робилося, а пані в дворі тепер вже почала просити пана:

— Заріжмо цього баранця! Нащо він нам?

А пан думає сам собі: «То казала «братику» на нього, а тут вже каже зарізати його». Та й сам собі дивується.

Але прийшла та бабка до пана, побачила баранця та й каже:

— Баранчику, візьми дитину та прийди до мене до хати. Він зараз взяв, забрав дитину і пішов до баби.

А пані все своє та своє: «Заріжмо та заріжмо баранця». А пан каже:

— Та нехай вже ввечері заріжемо.

А баранець як прийшов до баби, то вони — брат із сестричкою — так зраділи дуже, що побачились, та баранчик почав розказувати:

— Знаєш, сестричко, хотять мене зарізати.

А вона йому каже:

— Не бійся, не заріжуть вони тебе.

Оце подумали зараз, щоб підіслати бабу до пана, щоб прийшов хутко сюди до неї, бо тут дитина і баранчик ждуть.

Як надумалась, так і зробила. Баба пішла до пана та просить, щоб він прийшов до неї на час. Він її питає:

— Чого ж я піду?

А вона просить дуже і каже:

— Ось ходіть-но, пане, побачите в мене свою першу жінку.

Він як це почув, так зрадів та й швиденько побіг. І як прибіг до хати і глянув, то аж крикнув, такий був щасливий, а вона йому каже:

— Чи ви мене пізнали, що це я, ваша перша жінка? Але не піду я до вас, поки ви її, брехливої, проклятої слуги куди не дінете, я не хочу, щоб вона мене бачила.

Він крикнув на людей, щоб вивели коней, і прив'язали ту слугу до коней, і пустили в поле, нехай вона там пропаде.

А перша жінка, дитинка і баранчик щасливо живуть і поживають і віку доживають, а тую слугу коні понесли і на все поле її рознесли. Де вона головою ударила, там стала могила, де плечима — долина.