Чарівник Країни Оз - Лаймен Френк Баум

Відбувшись, на щастя, легким переляком, Дороті не зразу навіть збагнула, що сталося, але цієї миті песик тицьнувся своїм холодним носом їй в обличчя й жалібно заскавчав. Дівчинка сіла й аж тоді помітила, що хатина більше не гойдається і в кімнаті вже не темно: її заливало яскраве сонячне світло. Зіскочивши з ліжка, — Тото, звісно, стрибнув слідом, — вона підбігла до дверей і розчинила їх.

Визирнувши, дівчинка ойкнула від здивування, і що довше вона роздивлялася довкола, то більшими й круглішими робились її очі.

Дивуватися й справді було з чого. Хатина приземлилась у напрочуд гарному місці. Навкруги буяв зелений сад, на струнких деревах рясніли великі соковиті плоди. Око тішили пишні квітники, а над ними та між віттям дерев пурхали й співали яскраві різнобарвні пташки. Трохи віддалік серед зелені виблискував стрімкий дзюркотливий потічок. Звикла до сірого одноманіття прерій, Дороті вже й забула, що на світі існує така краса.

Милуючись краєвидом, дівчинка раптом помітила, як до неї наближається четверо дивовижних істот, та таких, що їй не доводилось бачити зроду. На зріст вони були невисокі, але й не зовсім малі, власне, такі, як сама Дороті, але віком куди старші за неї.

А втім, вони вражали не так зростом, як убранням. На голові в кожного — у жінки й трьох чоловіків — були гостроверхі, не менш як півметра заввишки, капелюхи, оздоблені довкола крис дзвіночками. Що не крок дзвіночки милозвучно дзеленькотіли. Чоловіки були в блакитних капелюхах, жінка — в білому і в білій мантії, рясні зборки якої спадали з її плечей; незліченні зірочки на мантії мінилися проти сонця, як коштовне каміння. Убрання чоловіків кольором не відрізнялося від їхніх капелюхів, і тільки халяви до блиску начищених чобіт були темніші, сині. Дороті подумала, що чоловіки — двоє з них були бородаті — віком, певно, не молодші від дядечка Генрі. А їхня супутниця ще старша: обличчя геть зморшкувате, волосся біле-біле, а хода така, наче ноги в колінах уже й не згинаються.

Зупинившись за кілька кроків від Дороті, чоловіки нерішуче затупцяли на місці, перешіптуючись ї ніби не наважуючись підійти. Але маленька стара жінка статечно наблизилася до дівчинки, низько вклонилася і співучо промовила:

— Ласкаво просимо, о благородна чарівнице, до Краю жувачів. Дякуємо за те, що ти вбила Лиху Відьму Сходу й визволила наш народ із рабства.

Дороті слухала стареньку й тільки очима кліпала. Чому ця дивачка називає її чарівницею? І про яку Лиху Відьму Сходу йдеться, про яке вбивство?

«Зовсім я не чарівниця, а просто дівчинка. Смерч закинув мене за тридев’ять земель від рідного дому, — думала Дороті. — І зроду я нікого не вбивала».

Проте старенька, видно, чекала відповіді, й Дороті, повагавшись, проказала:

— Щиро вам дякую за теплі слова, але, певно, сталась якась помилка. Я нікого не вбивала.

— Ну, як не ти, то твоя хатина її вбила, — всміхнулася жінка. — А це, зрештою, те саме. Он, подивися! — І вона показала на ріг хатини.

Дороті глянула туди й зойкнула. З-під будиночка стирчали дві ноги в срібних гостроносих черевичках.

— Ой лишенько! — сплеснула руками Дороті. — Хатина й справді придушила когось! Що ж тепер робити?

— Тепер уже нічого не вдієш, — спокійно відказала старенька.

— А хто ж це?

— Я ж сказала: Лиха Відьма Сходу. Багато років вона тримала всіх жувачів у рабстві, бідолахи працювали на неї день і ніч. Ти визволила їх, і вони прийшли подякувати тобі за благородний вчинок.

— А хто такі жувачі?

— Так звуть мешканців цієї країни, Краю Сходу, над якими панувала Лиха Відьма.

— І ви теж жувачка? — поцікавилася Дороті.

— Ні, але я їхній друг, хоча живу в Краю Півночі. Жувачі побачили, що Лихій Відьмі Сходу настав кінець, і послали по мене гінця. Я зразу прибула сюди. Я — Відьма Півночі.

— Справжня відьма? — вигукнула Дороті.

— Авжеж, справжня, — відповіла старенька. — Але я відьма добра, і всі мене люблять. На жаль, Лиха Відьма була могутнішою від мене — якби не це, я б давно вже сама визволила жувачів.

— А я гадала, що всі відьми лихі, — сказала дівчинка, досить-таки налякана зустріччю із справжньою відьмою.

— Виходить, ти помилялася. На цілу Країну Оз досі було тільки чотири відьми, і дві з них — Південна й Північна — добрі. Я знаю, що кажу: я одна з цих двох, тож помилки тут бути не може. Що ж до Краю Заходу й Краю Сходу, то там справді владарювали відьми лихі. Але одна з них загинула під твоєю хатиною, і тепер у Країні Оз лишилася тільки та Лиха Відьма, що живе на заході.

Обміркувавши все це, Дороті промовила:

— А тітонька Ем казала, що відьми давно перевелися.

— Хто це — тітонька Ем? — поцікавилася Відьма Півночі.

— Моя дядина. Вона живе в Канзасі, і я теж із Канзасу.

Потупивши очі, Відьма Півночі на хвильку замислилась. А тоді підвела голову й призналася:

— Я не знаю, де Канзас, і навіть уперше чую таку назву. Скажи, в Канзасі є вчені люди?

— Авжеж, — відповіла Дороті.

— Ну, тоді все ясно. Наскільки мені відомо, там, де є вчені люди, і справді не лишилося ні відьом, ні віщунів, ні чаклунок, ні чародіїв. А в нашій Країні Оз учених нема, до того ж ми відрізані від решти світу. Через те у нас і досі є відьми й чародії.

— А хто такі чародії? — спитала дівчинка.

— Сам Оз — великий чародій, — відповіла відьма, поштиво притишивши голос. — Він могутніший за всіх нас, разом узятих. Оз живе в Смарагдовому Місті.

Дороті хотіла запитати ще щось, коли це жувачі, які досі тільки мовчки слухали їхню розмову, в один голос скрикнули й показали в той бік, де лежала Лиха Відьма.

— Що сталося? — спитала їхня супутниця, та, придивившись, побачила, що ноги Лихої Відьми зникли — залишилася тільки пара срібних черевичків. Відьма Півночі засміялася й пояснила приголомшеній Дороті: — Лиходійка була така