Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Не конче й було. Принаймні для мене. Бо я вже здогадався, хто він. Ось я сиджу тут, у моїй першій класній кімнаті в старшій школі, між новими наплічниками й нервовим хихотінням, і розумію, що він саме той учитель. Саме про нього говорили хлопці-крутелики на шкільному подвір’ї. Може собі називатися скільки хоч Пером, але я не маю ніяких сумнівів: це — Курдупель. Він лише трішки вищий за мене.

Мене це й дивувати не мало б. Я ані разу в житті не був везунчиком. Мої нещастя НІКОЛИ не ходять поодинці.

Наступне нещастя не забарилося. Я ледь обертаюся і бачу краєм ока, збоку й трішки позаду, худі. Бомбезне худі, яке вже потрапляло мені на очі. На шкільному подвір’ї.

Коротко підсумовуючи, це означає три речі:

Я щойно отримав злючого вчителя-ГІВНЮКА, який ліпить учням двояки за музику.

Я щойно потрапив до класу з двома крутеликами, які терпіти не можуть пришелепків-заучок.

Я не певний, чи не чекає на мене ще щось гірше.

Отож, доки Курдупель розповідає про правила в школі, змінне взуття і розклад занять, я похмуро втуплююся у парту. Мій перший день у школі. А я почуваюся таким нікчемним, як гриб. А може, трутовик.

— А тепер пограємося у гру!

Чудово. Лише цього бракувало. Але Курдупель усміхається.

— Це — класний спосіб вивчити імена одне одного й познайомитися. Усім треба підібрати прикметник, слово, яке, на вашу думку, вас характеризує. Розумієте?

Ніхто ані пари з вуст. Однак схоже на те, що всі більше, ніж будь-коли в житті, задумалися про прикметники.

— Одна лише умова: прикметник повинен починатися з тієї літери, що й ім’я. ОК?

Збуджене бурмотіння. Курдупель обводить поглядом клас і показує на незнайому мені дівчинку на останній парті в лівому кутку. Вона миттю пірнає у високий комір свого светра і якусь мить навіть носа не витикає. Так налякана черепаха ховає голову в панцир. А потім таки каже, хихочучи:

— Солодка Сара.

Решта дівчат теж хихоче.

— ДОБРЕ! — вигукує Курдупель. — А тепер найважче: кожен наступний учень повинен сказати «Солодка Сара», перш ніж назве своє ім’я. Прошу!

Хтось позаду промовляє «Нільс» і замовкає. Це хлопець поруч із Сарою. Мабуть, не любить говорити.

— Ти забув назвати прикметник, — шепоче чийсь голос.

— Е-е, — ніяковіє той, що називається Нільсом, і густо шаріється.

— Яке слово, котре найліпше тебе характеризує, спадає тобі на думку? — намагається допомогти Курдупель. — Може, таке, що ти любиш робити?

— Е-е… читати… можливо…

Ліпше б він цього не казав. При щонайменше двох крутеликах у класі!

Але раптом Нільс світліє на обличчі, спершу промовляє «Солодка Сара», як і треба, і…

Не надто вдале продовження. Бо потім він ледь чутним голоском, але достатньо виразно проказує:

— Невгамовний Нільс.

Ой-ой! Здається, увесь клас дивився мультики про мавпочку, яку звуть точнісінько так само. І Курдупель не такий уже й злючий, як про нього казали. Щосили намагається придушити сміх.

— Гарно! — прокашлюється він, щоб не засміятися, і продовжує гру.

А я починаю не на жарт нервуватися. Бо вже розумію, до чого йде. Буквально. Я сиджу на протилежному від Солодкої Сари кінці класу, перша парта праворуч, отже, буду останнім. А це означає, що мушу запам’ятати двадцять вісім імен, доки до мене дійде черга. І двадцять вісім прикметників.

Ніколи не мав доброї пам’яті на числа. Чи взагалі доброї пам’яті.

Лише одне мене зараз НЕ турбує: мій особистий прикметник. Бо прикметників на «А» не так і багато, та я собі вже вибрав.

— Абиякий Антон, — скажу я.

Гра ведеться далі. Я ще ніколи в житті не був такий уважний на уроці. На диво, усі імена в мене під контролем. Солодка Сара, Невгамовний Нільс, Футбольна Фатіма, Суперовий Сіндре… Я їх дуже виразно уявляю: одна гасає у футбольних шортах, другий — у костюмі Супермена. Щодалі ми бавимося, то більше зростає мій оптимізм. Ось уже скоро дійдемо до п’ятнадцятого імені, а я досі тримаюся. Після двадцятого — теж…

Коли мій сусід по парті затамовує подих, я усвідомлюю, що неодмінно впораюся. Нарешті мені хоч трохи пощастить.

Але, мабуть, не моєму сусідові. У молодшій школі він ходив у паралельний клас, носив найтовстіші в світі окуляри, і звали цього бідолаху Ейвінн.

Уявляєте, прикметник на «Е»! Це як ділення десяткових дробів на контрольній з математики! На щастя, Ейвінн мав час на роздуми. Відтарабанивши двадцять сім імен з прикметниками, він випалив:

— Енергійний Ейвінн!

Курдупель глянув на нього, кахикнув і промовив:

— Добра робота, Ейвінне! Каверзне в тебе ім’я!

«Енергійний Ейвінн», — повторив я подумки. Звучить, наче реклама якогось електроприладу.

Та мені зараз ніколи думати про електроприлади. Я із завмиранням чекаю знаку від Курдупеля. Моя черга…

І раптом хтось каже:

— Тепер ваша черга!

— Моя? — перепитує Курдупель.

Клас радісно підхоплює:

— Так, тепер ви називайте свій прикметник!

— Охоче, — киває вчитель. — Ви мене трохи спантеличили… Скажімо… назвуся я Пророчим Пером!

І як я маю це запам’ятати? Я НІКОЛИ не чув цього слова раніше.

Пророчий, пророчий, пророчий… Я безперестанку повторюю це слово. Відчуваю, як в мені наростає хвилювання, справжній страх. І ось Курдупель киває мені, готовий до величного фіналу.

Пророчий, пророчий…

Я починаю.

— Солодка Сара, Невгамовний Нільс…

Усе прекрасно. Трохи тремтить голос, але не безнадійно. Я не втрачаю надії влитися у рій, не привертаючи надмірної уваги.

— Ніжна Ніна, Стильний Сіверт, Улесний Уле, Крутий Карл…

Добре, Антоне, тримайся! Досі жодного збою. Вісімнадцять імен. Вісімнадцять прикметників. Ще один ряд парт залишився.

— Велична Вікторія…

Пророчий, пророчий…

— Енергійний Ейвінн і…

Я розслабляюся, бо вже на фініші. Непомітно вливаюся у рій. Щасливо всміхаюся…

— Порочний Пер!

Іноді чуєш відлуння свого голосу, а вже згодом зринає суть сказаного. Ніби слова спершу кружляють роєм під стелею.

Але мій клас відразу чує сказане, без кружляння слів під стелею. Учні перегинаються ледь не вдвоє, а регіт прискає з носів. Миттю. Я ще й подумати нічого не встиг. А що я сказав?

ПОРОЧНИЙ Пер?!

Та ні! Неможливо! Лишень не в перший шкільний день. Я ж абиякий!

Однокласники пирхають сміхом за моєю спиною. Вертяться на стільцях, шепочуться.

Це НЕможливо. Це катастрофа. Справжня.

Дзвонить дзвінок десь в іншому вимірі. Однокласники навколо мене пакують наплічники. Риплять стільці й парти. А я сиджу, мов приріс. Таке враження, ніби все в мені вмерло, лише думка животіє.

Порочний Пер якось дивно дивиться на мене, я — на нього. Але встати не можу. Тіло заціпеніло, обличчя застигло, мов маска.

Цілком можливо, що я досі дурнувато всміхаюся.

ЗОРЯНІ ВІЙНИ Й БРОКОЛІ

— Та просто попроси вибачення!

Як це схоже на Іне. Ми разом йдемо зі школи. І вона, як завжди, не розуміє, у чому ж проблема.

— Учителі до такого звикли, — каже вона.

Усе правильно. Але я гризуся не так через Порочного Пера чи Курдупеля. Клас мене турбує. Точніше кажучи, два хлопці-крутелики. Бо те, що сталося, ніяк не повинно було ставатися.

Абиякий Антон, ото власне… Я — той, хто гарантовано став дурником у класі. Про кого шепочуться і поглядають скоса і кому вигукують услід всілякі образливі слівця. Я — той, хто ніколи не допасується у ніякий рій. Ніде не стане своїм.

Та я чомусь не