Збігло літо - Ніна Боден

Мері увійшла в спальню й похмуро утупилася на своє відображення в дзеркалі.

— Я також тебе ненавиджу, — голосно сказала вона сама до себе. — Свиня! — Вона притулила п’ястучки до щік і так натисла мізинцями на кінчика носа, що видно було тільки ніздрі. — А тепер ти й схожа на свиню. Жахлива, потворна свиня!

— О, я б цього не сказала. Тільки коли робиш гримаси, тоді схожа.

Мері обернулась і побачила місіс Кервер, яка щосереди й щоп’ятниці приходила допомагати тітці Еліс робити хатню роботу. То була маленька й худорлява жінка з тонким блідим обличчям, яке здавалося ще тоншим і блідішим в обрамленні кучми густого кучерявого волосся.

— У чужу кімнату без стуку не входять, — в’їдливо сказала Мері. — Це нечемно.

— Кому б іще, як не тобі, розмірковувати про чемність, — усміхнулася місіс Кервер, показуючи квадратні зуби, що були так само завеликі для її худорлявого обличчя, як і кучма рудого волосся. — Я саме збиралася прибрати твоє ліжко. Може, допоможеш, коли ти вже тут?

— Чого раптом? Це ваша робота, вам за неї гроші платять, — обурилася Мері, та одразу прикусила язик. Це вже й справді грубість, а рудоголові, як вона знала, легко спалахують.

Але слова Мері тільки потішали місіс Кервер.

— Правильно, — сказала вона й заходилася прибирати постіль.

Незважаючи на свою худорлявість і маленький зріст, вона була дужа та моторна й немов тер’єр носилася по кімнаті, хапаючи ковдри й підбираючи розкиданий одяг. А Мері стояла біля вікна й спостерігала за нею.

Коли все було прибрано, місіс Кервер сказала:

— Твоя тітка збирається перефарбувати цю кімнату. Який колір тобі сподобався б?

Мері дивилася з вікна на сад і мовчала.

— Чого мовчиш? — запитала місіс Кервер. — Адже ти повинна мати якусь думку з цього приводу. А що, коли пофарбуємо в жовтий колір? Ти хотіла б? Тітка вважає, що ти маєш вибрати колір на свій смак.

— Хай фарбує хоч і в чорний, якщо їй подобається, — сказала Мері. — Мені байдуже. Я тут довго не затримаюсь.

— Не затримаєшся?

— Моя мама поїхала відпочивати, — поквапливо пояснила Мері, — а тато змушений був поїхати до Південної Африки в справах. Він у Чілі.

— Я знаю. — На обличчі місіс Кервер відбився якийсь дивний вираз, ніби їй було відомо щось таке, чого не знала Мері. Дівчинка одразу вирішила, що ненавидить місіс Кервер.

— Ви, мабуть, і не уявляєте, де знаходиться Чілі, — ущипливо сказала вона.

— Чому? Адже я ходила колись до школи.

І хоча місіс Кервер усміхнулася після цих слів, Мері помітила, що вона починає сердитися.

— Ну що ж, — мотнула головою Мері. — Якщо ви знаєте, де знаходиться Чілі, то ви знаєте, як це далеко звідси. Дорога коштує багато грошей, і через те тато не зміг взяти мене з собою, і я змушена була приїхати сюди й зостатися в цієї придуркуватої тітки Еліс. Та він одразу забере мене звідси, як тільки повернеться.

Під час цієї промови обличчя місіс Кервер скривилося й стало зовсім бліде, мовби всі його барви перейшли у волосся.

— Була б ти моєю дочкою, я не дуже квапилася б забирати тебе, — сказала вона.

— Я рада, що не ваша дочка! Я зненавиділа б себе, якби була вашою дочкою! Мені було б бридко взагалі мати з вами щось спільне!

Серце в Мері так калатало, ніби воно враз обірвалося й застрибало в грудях. Вона вибігла із спальні, метнулася у ванну й зачинилася там. Вона чула, як місіс Кервер покрутила ручку й тихо покликала, мовби не хотіла, аби ще хтось почув її:

— Мері, Мері, люба моя…

Але Мері незворушливо сиділа на краю ванни, утупившись в стіну.

За хвилину місіс Кервер пішла.

Мері підвелася, стала перед дзеркалом і почала строїти міни сама до себе, поки відчула себе краще. Тоді обережно відчинила двері, навшпиньках пройшла коридором і спустилася сходами вниз. Тітка Еліс була в кухні й наспівувала якусь пісеньку. Її високий тремтливий голос вібрував на високих нотах.

Мері відчинила задні двері, прикрашені блакитно-червоним вітражем, і вийшла в сад. То був великий сад, із занехаяним темно-зеленим чагарником по краях і, як казала тітка Еліс, «доглянутим клаптиком» посередині, де розмістилися моріжок та охайні клумби з квітами. На моріжку стояв дідусь і дивився на клумбу з трояндами. Він завжди казав, що дуже любить садівництво, хоча, як здавалося Мері, насправді він любив просто стояти й дивитися на квіти, тоді як тітка Еліс полола клумби й підрізала гілля дерев. Та хоч би там як, а для саду в нього був спеціальний одяг, у який він вичепурився і тепер: на ньому була стара картата куртка, яка стала завелика, бо, зістарівшись, дідусь увесь висох, і вовняна шапочка з пишним червоним помпоном — її зв’язала тітка Еліс із різнобарвних залишків вовняних ниток.

Коли Мері підійшла до дідуся, він усміхнувся, ніби за сніданком нічого й не сталося, і сказав:

— І ти тут, Мері? Допоможеш мені в саду?

— Дідусю, а коли я поїду додому? — запитала Мері.

Вона й не думала про це запитувати. Слова самі зірвалися з уст, наче хтось у неї всередині промовив їх.

Дідусь глянув на онуку, і на його обличчі з’явився той самий дивний вираз, що й на обличчі місіс Кервер, — ніби обоє вони знали щось таке, чого не знала Мері, — тільки дідусь був ще й засмучений, неначе те таємниче «щось» тривожило його більше, ніж місіс Кервер.

— А хіба тобі тут не подобається? — запитав він.

Мері стенула плечима й узяла в губи пасмо волосся, неначе їй важко було відповісти на це запитання, хоча насправді нічого важкого тут не було. І не тільки тому, що жити біля моря, та ще й у будинку із садом, де можна гратися, із чагарником, де можна ховатися, розводити багаття, будувати курені, набагато приємніше, ніж у Лондоні. Мері любила дідуся так, як нікого не любила, а крім того, він і тітка Еліс завжди були вдома й ніколи не залишали її вечорами саму, як іноді робили тато й мама, залишаючи доньку лише в компанії із сердитим чорним котом. Того кота звали Ноакс. Внаслідок колишніх бойових походів у нього було відірване вухо та сліпе око, й він завжди кусався і дряпався, як тільки Мері намагалася погладити його. Та вона не винуватила Ноакса, бо знала, як йому важко нудитися в чотирьох стінах задушливої квартири, коли так хочеться