Олень на тому березі - Василь Васильович Чухліб

Якщо дружити із стежинкою, вона багато цікавого розповість. Тетянка вийшла на ґанок, а стежинка неначе взяла її за руку і повела за собою.

Довкола картопля цвіте біло й рожево, соняхи в золоті бубни вигупують. Зелений огірочок виповз із грядки на стежку: а що тут робиться? Квасоля-повитиця пишається на високих тичках, їй звідтіля все видно. А гарбуз та гарбузиха з гарбузенятами сховалися під лапатим листям — щоб сонце не напекло.

Через стежину снують мурашки. Такі малі, а тягнуть більші за себе гілочки й бадилинки. Тетянка знає: отам, під старою грушею, вони дім собі будують.

А в повітрі золоті цяточки блискають. То бджоли летять по мед: на город, на леваду, в поле.

Веде стежинка Тетянку і все їй показує. Уже й город кінчається. Що ж там далі?

А тут бабуся:

— Внучко, іди-но до хати!

По правді, Тетянці не хочеться вертатись. Але треба слухатися. Ну що ж, вона завтра із стежинкою далі піде.

Після дощу виглянуло з-за хмари умите сонце, а втертися йому було нічим. І тоді над Десною і над Жуковим гаєм перевис різнобарвний рушничок.

— Веселка! Веселка! — застрибала Тетянка.

Сонце сховалось за хмару і рушничка забрало з собою.

У Тетянки на віях сльозинки забриніли.

— Ну, чого ти, доню, чого? — заспокоював її тато.

— Хіба не можна так зробити, щоб веселка була назавжди?

— Веселка весь час не буває, —сказав татко. — Ну, біжи, он, Галинка тебе на вулицю викликає. — І зацюкав сокирою біля нової хати.

Хату він майже сам збудував. Бо справді, як кажуть люди в селі, на всі руки майстер. І тесляр, і муляр, і покрівельник. А ще — скляр. Посклив тато вікна в хаті, потім узявся за веранду. Тут чи й за день упораєшся — ого, скільки шибочок треба вирізати та вставити в рами, сто чи й більше.

Тетянка досхочу набігалася з подружками, а тато все у новій хаті стукотить.

— Тату, ти ще довго тут будеш? — влетіла вона на веранду і завмерла, вражена. Шибочки вигравали різними кольорами: червоним, зеленим, жовтим, голубим, синім.

— Ось тобі й веселка, доню, — заусміхався тато.

— Веселка назавжди! — заплескала Тетянка в долоньки. А тоді вибралася на стільчик і поцілувала татка в шорстку щоку.

— О, тату, равлик! — вигукнула Тетянка. — Та який великий!

Присіла над ним, заспівала:

— Равлику-Павлику, де ти був?.. Хм! Не відповідає, сховався у свою хатинку…

— Бо ти ж його злякала.

Тетянка посиділа тихенько і, коли равлик вигулькнув, знову до нього:

— Равлику-Павлику, куди йдеш?

Равлик цього разу не сховався, заворушився і поповз через стежину.

— Тепер зрозуміло, куди він прямує! — сказав тато. — Недавно ж дощ пройшов. Та захопив тільки ту частину гаю, що через стежку навпроти. А равлик, мабуть, захотів пити.

— Це ж поки він туди добереться!..

І Тетянка взяла равлика й перенесла через стежину.

Він завмер на якусь хвилину, а потім розвернувся і поповз назад. І якраз туди приповз, звідкіля взяла його Тетянка.

— Бач, упертюх який! Не любить, щоб допомагали, — насупила брови Тетянка.

— Може, і важко йому, але ж кожному хочеться самому здолати свою дорогу, — мовив тато.

І вони пішли своєю стежиною, а равлик — своєю.

Дядько Мусій на всю Соколівку покрівельник знатний. Як укриє кому хату — чи шифером, чи бляхою — хоч яка буде злива, покрівля не протече. А ще примітна його робота півниками.

Упорається дядько з покрівлею, огляне її згори і знизу, з усіх боків.

— Кінець — ділу вінець! — промовить задоволено.

І дістає з брезентової сумки бляшаного півника, прилаштовує на гребені даху. Та ще й так, щоб півник на схід сонця дивився. Оце й вінець ділу.

Тетянка й Тарасик зраділи, коли тато запросив дядька Мусія нову хату вкривати. Тепер хата у них як лялечка. А ще — два півники. Один — поважний, шишкастий Галаган по двору походжає, а другий — на даху, від сонця золотавий. Галаган, як побачив його, випнув груди, залопотів крильми і на всю горлянку:

— Ку-куріку! Це мої, мовляв, володіння! Як ти посмів сюди забратися!

А той, що на даху, ніякої уваги… Обурювавсь Галаган, обурювавсь і раптом змирився. Тарасику й Тетянці аж дивно стало.

— А знаєте, чому півники подружилися? — підійшов до дітей тато.

— Ой, чому? — не терпілося Тетянці.

— У Галагана клопотів у дворі, в городі вистачає. Як сипнуть курям їжі, він слідкує, щоб кожній порівну дісталось. Ходить у розвідку, де яку поживу знайде — своєму птаству звідомляє. І за небом пильнує — чи не летить шуліка? Коли кури й курчата спочивають — на чатах стоїть. Отак намориться за день, то спить — і крил, і ніг не чує.

— А йому ж уставати рано, усіх будити, — сказав Тарасик.

— Я знаю тепер, знаю! — підстрибнула Тетянка. — Як заспить наш Галаган, то його півник той, що на даху, будить. Ось для чого дядько Мусій поставив його на схід сонця!

Правду мама каже, що в Тетянки сто доріг, сто стежинок на день. А що ж, коли їй хочеться все знати, усе бачити, усюди побувати. Та де б не ходила Тетянка, де б не бігала, не забуває заглянути до сусідки, тітки Горпини. Хоч на хвильку. Бо ж тітка одна живе, і, коли не зайдеш, вона рада-радісінька.

— З ким би я оце й утішилась, з ким би й погомоніла про все на світі, як не з тобою! —